Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

226

Там само.

227

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 282.

228

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 283.

229

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 282—286.

Німецький військовий оркестр біля міської думи. Київ, травень 1918 р.

Наприкінці існування Гетьманату П. Скоропадського розпочалися двосторонні контакти з країнами Антанти. Оскільки спроби зав’язати офіційні стосунки з державами Згоди розпочалися фактично напередодні поразки у війні держав Почвірного союзу, під політичним впливом якого формувалась і міжнародна орієнтація Української Держави, вони не встигли набрати системного характеру та обмежилися лише заявами про умови співробітництва. Гетьманат не встиг порозумітися з державами Антанти й фактично опинився в ізоляції та міг розраховувати лише на власні сили.

Для ефективної реалізації зовнішньої політики Української Держави надзвичайно важливим було підписання двосторонньої угоди з РСФРР. Незважаючи на високий фаховий рівень української дипломатії, що гідно боронила позиції України на мирній конференції, переговори все ж закінчилися безрезультатно. На це суттєво вплинула складна міжнародна ситуація, деструктивна позиція делегації радянської Росії, втручання у внутрішні справи німецьких та австрійських представників, тиск більшовицького уряду, який почав вести переговори з представниками Українського національного союзу про підготовку останнім антигетьманського перевороту.

Напередодні гетьманського перевороту зросла активність заможніших верств селянства, налаштованих відновити приватну власність на землю. Поміщики прагнули приходу до влади сил, які б гарантували повернення конфіскованого майна. Водночас бідне селянство бажало одержати обіцяну Українською Центральною Радою поміщицьку землю. Кризовий стан державних інститутів влади УНР сприяв поширенню хаосу й анархії. За таких умов проблема стабільного постачання Австро-Угорщини та Німеччини сільськогосподарською продукцією ставала проблематичною. Сприяючи усуненню від влади Центральної Ради та її уряду, союзники воліли бачити в Україні владу, яка могла б реалізувати виконання Берестейської угоди та забезпечити їхні країни необхідними продуктами харчування. На тлі українських соціалістів, які домінували в Центральній Раді та втрачали авторитет, П. Скоропадський видавався політичним діячем «сильної руки». Програмові засади «Української Народної Громади», що привела його до влади, давали Центральним державам надію на виконання умов Берестейської угоди. Для самого гетьмана було бажаним поєднання прагнень різних категорій землевласників із «Союзу земельних собственников» із реалізацією програми Української партії хліборобів-демократів (УДХП), які спиралися на середнє та малоземельне селянство. Але з перших днів нової влади ставала зрозумілою складність реалізації цього задуму. Частина учасників «Союзу» була проти принципу примусового викупу великих земельних володінь. Натомість група дрібніших українських власників «Союзу» спільно з УДХП прагнула обмежити розміри землеволодіння та запровадити примусовий викуп великих земельних маєтків державою.

Перший документ нової влади «Грамота до всього українського народу» проголошувала відновлення повною мірою приватної власності «як фундаменту культури і цивілізації» у розбудові майбутньої Української Держави. Одночасно було скасовано всі розпорядження урядів УНР, а також Тимчасового уряду, які обмежували функціонування інституту приватної власності, повністю відроджено купівлю та продаж землі. Грамота також проголошувала здійснення аграрної реформи на засадах «відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів»230. Поряд із цим у документі акцентовано на потребі забезпечення всіх соціальних прав робітництва, передусім правового становища й умов праці залізничників, які «при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці». Окремо наголошено на «повній свободі торгу» і забезпеченні широкого простору для «приватного підприємства й ініціативи»231.

Земельне питання дісталося гетьманській владі у спадок як одне з найболючіших питань внутрішньої політики. Від його розв’язання залежали не тільки лад і спокій у державі, а й сам факт її існування. Ще 31 січня 1918 р. Центральна Рада затвердила тимчасовий закон про встановлення норми землеволодіння, яка обмежувалася 30 десятинами. Більші маєтки конфісковували до земельного фонду, а потім розподіляли серед малоземельних категорій селян. При цьому скасовували приватну власність на землю. Землю виводили зі сфери товарно-грошових відносин, оскільки її оголошували загальнонародною власністю232.