Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

На цей час в українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Його значною мірою провокувало небажання Центральної Ради примирити прибічників та противників соціалізації землі, пропагованої українськими соціалістами. Після приходу до влади П. Скоропадського в Україні продовжували ширитися антиурядові настрої. Серед селянства розповсюджувалися чутки, що влада прагне забезпечити інтереси тільки великих земельних власників. Їхнім каталізатором стали представники Української селянської спілки, партії українських есерів, які з перших днів гетьманування П. Скоропадського активно критикували його дії. Зокрема, на Звенигородському і Васильківському повітових селянських з’їздах, що відбулися 3 травня 1918 р., селяни, почувши зміст грамоти гетьмана про повернення прав власності на землю і можливість отримати земельні наділи за гроші, заявили про свою готовність боротися за свої права на землю і волю будь-якими способами233. Українська селянська спілка 8 травня 1918 р. скликала нелегальний Всеукраїнський селянський з’їзд, який ухвалив резолюцію про те, що «селянство не признає обраного поміщиками гетьмана» і закликав до організації в повітах бойових дружин і підготовки до повстання 234. З аналогічними вимогами відбувся 10 травня з’їзд селянських депутатів і земельних комітетів Одещини. Із закликами не визнавати гетьманську владу й чинити їй опір виступили місцеві ради робітничих і селянських депутатів по всіх повітах Херсонської губернії 235. Привертає увагу той факт, що аграрне питання, найболючіше для селянства України — найчисельнішої верстви населення, соціалістичні лідери регулярно висували на щит своєї боротьби з гетьманською владою.

Водночас середні та великі земельні власники ставили перед гетьманською владою свої вимоги, прагнучи припинити самоуправство селян, роззброїти населення, повернути у власність незаконно захоплені землі, забезпечити умови нормальної господарської діяльності й найголовніше — запровадити на місцях тверду владу. Двадцятого травня з такими вимогами до гетьмана звернулися представники Уманського союзу хліборобів. У їхньому листі, зокрема, ідеться про те, щоб «поміщики і орендарі були негайно повернуті в свої господарства, щоб їм, нарешті, віддали їх маєтки, садиби, ліси, стави, пограбоване і розкрадене майно, хліб і фураж», відшкодували втрачене236.

Аналогічні вимоги висували і делегати Всеукраїнського з’їзду хліборобів-власників, який відбувся 27 травня. Учасники зібрання скаржилися, що уряд розробляє законопроекти без будь-якої участі хліборобів237. Двадцять першого червня 1918 р. відбулася зустріч делегатів від хліборобів Харківської, Херсонської, Полтавської та Волинської губерній із П. Скоропадським. Це були здебільшого середні землевласники, котрі клопотали не лише про збереження власних господарств та їхній захист, а й про створення нормальних умов праці та життя в Україні. Вони, зокрема, вимагали, щоб гетьманський уряд організував охорону, відновив судочинство, тверду владу та лад238. Хлібороби висловили бажання створювати загони самооборони для захисту своєї власності та відновлення правопорядку в країні. На цій зустрічі П. Скоропадський окреслив головні принципи, на яких було заплановано будувати земельну реформу: «великих земельних маєтків більше не буде; земля передасться хліборобському населенню, але в кількості не більше 25 десятин в одні руки… Поміщикам надасться право продавати всю землю Державному банкові для утворення земельного фонду Держави»239.

Отже, аграрне питання постало перед Радою Міністрів Української Держави з усією гостротою. Слід зазначити, що уряд проводив аграрну політику в екстремальних умовах воєнного часу, в атмосфері розбурханих революцією соціальних пристрастей, що їх постійно підігрівали агітацією соціалістичних партій. Сам принцип одержання землі тільки через викуп слугував приводом для демагогічних нападів з боку українських есерів і гаслом для антиурядової агітації. Усі розпорядження уряду в земельній справі трактували як новий «удар по інтересам селянства». Селяни не могли примиритися з поворотом від соціалізації землі до правового, поступового способу реформування аграрних відносин. Вони категорично не сприймали того, що гетьманська влада позбавила їх можливості одержати землю задурно, за рахунок багатшого сусіда. Крім того, втілення державної політики на місцях набирало форм, які здебільшого не відповідали планам уряду. Підготовка земельної реформи ускладнювалася відсутністю необхідних статистичних даних, реального інструментарію її здійснення.