Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Ставлення провідних кіл Антанти до Української Держави та її самостійності були виразно засвідчені українським представникам у Румунії, яка наприкінці Першої світової війни вийшла з Почвірного союзу. До тимчасової румунської столиці — Ясси, де перебували посли від усіх головних держав Антанти, гетьман П. Скоропадський відрядив із спеціальною місією українського представника Івана Коростовця — відомого дипломата, колишнього посла Російської імперії в Китаї. У вербальній ноті від 2 листопада 1918 р. український уряд заявляв, що Українська Держава хоче зберегти суворий нейтралітет, але готова прийняти пропозицію щодо співробітництва з країнами Антанти «в цілях охорони порядку й безпечності в краю»227. Сьомого листопада 1918 р. відбулася зустріч І. Коростовця із французьким послом Де-Сент-Олером і англійським посланником Г. Барклаєм. Останні в категоричній формі заявили, що не можуть визнати нейтралітету України, оскільки вона не є самостійною державою. Після розлогих пояснень І. Коростовця про причини підписання Берестейської угоди та запрошення в Україну німецької та австро-угорської армій і мотивів прохання українського уряду військової допомоги з боку альянтів, небезпеку вибуху в Україні повстання лівих сил та загрозу більшовицької окупації, французький та англійський дипломати заявили, що ці обставини потребують узгодження з їхніми урядами. Коментуючи цю ситуацію, Д. Дорошенко наголошував, що держави Антанти мали визначитися, як поводитися з Україною відповідно до того, як вона далі планувала вести свою політику.

На думку ж І. Коростовця, представники Антанти погано розуміли ситуацію в Україні, але ними «керувала сліпа злоба проти всіх, хто мав стосунки з німцями, а особливо проти гетьмана Скоропадського»228. Слід зазначити, що складному переговорному процесу між І. Коростовцем та представниками альянтів значною мірою перешкоджали ще дві делегації, які прибули до Ясс із України. Перша складалася з представників правих російських організацій («Совет государственного объединения», «Национальный центр», «Союз возрождения России»), друга була відряджена Українським національним союзом, що готував повстання проти гетьмана П. Скоропадського229. Голова Української Держави тоді фактично не мав жодної сили ані внутрішньої, ані зовнішньої, на яку міг би спертися, рятуючи країну від хаосу. На вимогу альянтів П. Скоропадський ухвалює рішення про зміну кабінету, більшість у якому посідали проросійські політичні сили проантантівської орієнтації. Чотирнадцятого листопада 1918 р. було оголошено грамоту про федеративний зв’язок із майбутньою небільшовицькою Росією. Проте ці кроки лише прискорили дії Директорії та повалення гетьманського режиму.

Отже, з укладанням Берестейської угоди для української зовнішньої політики ключовими були стосунки з країнами Почвірного союзу. Ці ж пріоритети успадкував і Гетьманат П. Скоропадського. Спираючись на німецьку та австро-угорську військову силу, Україна намагалася досягти внутрішньої консолідації в суспільстві та, осягнувши цю мету, поволі вийти з-під опіки Німеччини, а також Австро-Угорщини. Україна також була для Німеччини стратегічним партнером не лише як політичний союзник та противага Росії, а й як надійний економічний партнер. Дипломатичні стосунки Української Держави з країнами Почвірного союзу були домінуючим напрямом українського зовнішньополітичного курсу. Гетьманський уряд намагався використати силу і вплив Німеччини та Австро-Угорщини для зміцнення національної державності й захисту від більшовицької агресії. На відміну від дещо проблемних стосунків із цими країнами, двосторонні контакти з Болгарією і Туреччиною характеризувалися взаємною симпатією та доброзичливим ставленням. Із послабленням впливу Німеччини в європейському регіоні наприкінці Першої світової війни Українська Держава поступово зміцнювала свій суверенітет і можливості для подальшого самостійного державного розвитку.

219

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 106.

220

Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917—1923). — К., 1996. — С. 32—33.

221

Дорошенко Д. Закордонна політика Української Держави у 1918 р. // У 60-річчя відновлення гетьманства. — Торонто, 1978. — С. 58.

222

Там само. — С. 108.

223

ЦДАВОУ. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 36.

224

Там само. — Спр. 124. — Арк. 5, 7; оп. 2. — Спр. 1. — Арк. 65—69.

225

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 346.