Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. — К., 2004. — С. 24.

209

Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. — С. 127—128.

210

Там само. — С. 129.

211

Павлюк О. В. Дипломатія незалежних українських урядів (1917—1920) // Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001. — С. 328—329.

Гетьман Павло Скоропадський серед офіцерів Сердюцького артилерійського полку

Щодо повернення української частини Бессарабії, то гетьманський уряд застосував до Румунії тактику «митної війни». До часу розв’язання цієї проблеми український провід ухвалив не встановлювати дипломатичні відносини з Бухарестом і 11 травня Рада Міністрів Української Держави видала наказ «Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію». Наприкінці літа до Києва приїхала румунська делегація для розв’язання цієї проблеми. Але ситуація змінилася не на користь України. Антанта перемогла у війні, а Румунія була її союзницею, тому 26 жовтня з нею було укладено угоду, у якій було визнано статус-кво Бессарабії. Крім того, у середині листопада, скориставшись невизначеністю політичної ситуації в Україні, румунський уряд загарбав і українську Буковину212.

На початку жовтня до Києва прибула делегація польської Регентської ради на чолі з С. Ваньковичем, яка вручила гетьманові ввірчі грамоти, що започаткувало міждержавні відносини між Українською Державою і Польщею, успішність яких блокувалася наявністю польських претензій на українські землі Холмщини й Східної Галичини. Після вибуху польсько-української війни на західноукраїнських землях П. Скоропадський на прохання галичан розглядав можливість вислати їм на допомогу підрозділи Січових Стрільців (СС) на чолі з Є. Коновальцем. Однак, заангажовані Українським національним союзом у протигетьманському повстанні, керівники СС віддали перевагу боротьбі за Київ на боці повстанців. На Волині дійшло до збройних зіткнень між гетьманськими й польськими збройними частинами. Полякам удалося встановити свій протекторат над Холмщиною та Західною Волинню213.

Восьмого жовтня 1918 р. відповідно до закону Української Держави було засновано українське дипломатичне представництво у Фінляндії, головою якого МЗС Української Держави призначило відомого громадсько-політичного діяча, правника за фахом К. Лоського. По приїзді до Гельсінгфорса місію негайно прийняв голова уряду Фінляндії Свінхувуд. Фактично одразу президент країни генерал Манергейм офіційно акредитував як дипломатичного представника голову української дипломатичної місії214.

Уряд П. Скоропадського також установив дипломатичні відносини з Грузією, Білоруссю та Литвою. Зовнішньополітичні успіхи у двосторонніх контактах Української Держави з новоутвореними державами, що постали на теренах колишньої Російської імперії, вочевидь залежали від наявності чи відсутності територіальних претензій. Де їх не було, відносини встановлювали інтенсивно, причому їх ефективність пояснювалася і обопільним бажанням протидіяти більшовицькій загрозі.

Улітку 1918 р. Україна зробила спроби відновити дипломатичні стосунки з країнами Антанти, не зважаючи на рішучий протест Центральних держав. Міністр закордонних справ Д. Дорошенко дещо згодом писав, що «думка про висилку місій до держав Entente’ була у нас весь час»215. Слід зауважити, що в цей період увага країн Антанти була прикута до Дону та Кубані, де зосереджувався «білий рух», який альянти розглядали як основну потенційну силу в боротьбі з більшовиками. П. Скоропадський розумів необхідність розбудови єдиного військового блоку проти більшовицької агресії. Третього листопада на станції Скороходово (біля Полтави) відбулася його зустріч з отаманом Війська Донського генералом П. Красновим. Наступного дня — 4 листопада 1918 р. — Рада Міністрів Української Держави скерувала урядам Дону, Кубані, Терека, Грузії та представникові Добровольчої армії телеграму з пропозицією об’єднати сили в боротьбі за відновлення єдиної Росії та звільнення її від більшовиків. Представникам цих державних утворень було запропоновано зібратися в Києві для обговорення нагальних заходів: єдиного плану боротьби з більшовиками, визначення ставлення до нейтральних держав, до країн Антанти, Німеччини та її колишніх союзників216. Але ці заходи гетьманського уряду були явно запізнілими.