Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Гетьманський уряд змушений був обмежитися другорозрядним дипломатичним представництвом на Кубані, призначивши 20 вересня 1918 р. консульським агентом 1-го розряду до П’ятигорська полковника української армії, барона Федора Боржинського, який свого часу проходив службу в Кубанському козачому війську. 28 жовтня 1918 р. у його першому таємному звіті МЗС Української Держави йдеться про ознаки визріваючого конфлікту між кубанським урядом і командуванням Добровольчої армії, яке брутально порушувало традиційне козацьке самоврядування, перешкоджаючи скликанню Військової ради та прийняттю конституції Кубанської Республіки. У зв’язку із цим він наголосив на необхідності поширення української пропагандистської роботи насамперед серед козацьких верств199.

Двадцять дев’ятого вересня 1918 р. кубанський провід звернувся до П. Скоропадського з офіційним листом про акредитацію в Києві Надзвичайної місії Кубанської Республіки, яка мала підготувати й укласти угоди про обмін військовополоненими, фінансові справи, постачання озброєнь і поштово-телеграфні відносини. Як зазначав Д. Дорошенко, неофіційно місії «було доручено вияснити ґрунт, на якому могло б відбутись державне об’єднання Кубані з Україною»200.

198

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 137.

199

Матвієнко В. Українська дипломатія 1917—1921 років на теренах постімперської Росії. — С. 100—101.

200

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 138.

Митрополит Андрей Шептицький

Тринадцятого листопада 1918 р. українські урядовці та члени кубанської дипломатичної місії підписали угоду про взаємні перевідні операції як міжбанкові, так і між ощадними касами України та Кубані. Наступного дня — 14 листопада 1918 р. — за дорученням Ради Міністрів Української Держави в Катеринодарі українські чиновники провели переговори щодо укладання фінансово-економічного договору між Україною та Кубанню. 16 листопада в Києві було підписано «Згоду щодо поштово-телеграфних зносин», а також конвенцію про співробітництво у сфері залізничного транспорту. Того ж дня дипломатична місія Кубані в Українській Державі підписала з українським урядом договір про торговельні, консульські та морехідні зносини201. Українське МЗС ініціювало відкрити в Катеринодарі, окрім українського посольства, торговельну палату, а також консульства в Новоросійську й Ставрополі та віце-консульство в Туапсе202.

201

Там само.

202

Матвієнко В. Українська дипломатія 1917—1921 років на теренах постімперської Росії. — С. 103—104.

Гетьман Павло Скоропадський. Київ, 1918 р.

Восьмого серпня підписано попередню угоду урядів Української Держави і Всевеликого війська Донського про визнання кордонів між ними, який проходив по межі Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній, а також про взаємне визнання незалежності й суверенітету. Обидві сторони погодилися на приєднання до України деяких територій на схід у районі Маріуполя. Для остаточного розв’язання цього питання утворили спеціальну комісію203. Українська сторона сподівалася, що це дасть змогу пришвидшити визначення кордонів із РСФРР, але це тільки загальмувало справу. Договір між Доном і Україною був доповнений «Додатковою секретною угодою» уповноважених донського та українського урядів, згідно з якою останній зобов’язувався якнайшвидше постачати донському війську озброєння та військове спорядження з розрахунку на три корпуси з майна, що залишилося «понад кількість, необхідну для укомплектування кількості українських військ, встановленої за угодою з Центральними державами»204. Двадцять першого листопада т. в. о. голови уряду А. Ржепецький повідомив Раді Міністрів, що одержав пропозицію від повноважного представника Дону генерала О. Черячукіна утворити особливу комісію для планомірного задоволення потреб усіх воюючих проти більшовиків армій із військових запасів, що мала Україна. Другого вересня 1918 р. відомий український громадсько-політичний і культурний діяч М. Славинський був призначений Радою Міністрів дипломатичним представником Української Держави при уряді Всевеликого Війська Донського205. Активна зовнішня політика Гетьманату в південноросійських державних утвореннях насамперед була пов’язана з наявністю вагомої етнічної присутності українців на цій території та пошуками реальних союзників у боротьбі з більшовицькою Росією.