Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Будинок генерал-губернаторів Південно-Західного краю, у якому 1918 р. розміщувалася резиденція Гетьмана П. Скоропадського

Перед загрозою більшовицької окупації уряд Молдавії змушений був звернутися по військову допомогу до Румунії. Остання запровадила режим інформаційної блокади на кордоні з УНР, піддавши репресіям усіх, хто був за приєднання до України. Третього березня 1918 р., після визволення Києва від більшовицьких військ, голова Ради Народних Міністрів УНР В. Голубович звернувся до урядів Центральних держав і Румунії з нотою, у якій наголошено, що «зміна бувшої румунсько-російської границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко порушує політичні і економічні інтереси УНР». У зв’язку з цим український уряд наполягав на участі своїх представників у роботі Бухарестської мирної конференції та розв’язанні бессарабського питання186. На фоні всіх вище зазначених подій прихильники об’єднання з Румунією провели через «Сфатул Церій» рішення про приєднання Бессарабії до королівства. Отже, український провід фактично втратив зручний час для реалізації бессарабського питання, оскільки «якби делегація Центральної Ради з цих позицій рішуче піднесла бессарабське питання на Брестських мирних переговорах із Центральними державами, чи Київ енергійніше наполіг на своїй участі у Бухарестській мирній конференції, справи обернулися б на користь УНР»187. Лише 16 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів ухвалила призначення головою мирної делегації до Румунії члена ЦК УПСР, колишнього керівника української делегації на Брестських переговорах, щойно призначеного послом УНР до Німеччини, О. Севрюка. Він відбув до Бухареста лише 24 березня188.

Дев’ятого квітня 1918 р. «Сфатул Церій» ухвалив рішення, що «МНР (Бессарабія) в її кордонах між Прутом, Дністром, Дунаєм, Чорним морем і старими кордонами з Австрією... назавжди возз’єднується зі своєю матір’ю-Румунією»189. П’ятого квітня 1918 р. до Бухареста як дипломатичний представник УНР виїхав М. Галаган із завданням подати ноту протесту проти насильницького приєднання Бессарабії до Румунії, розв’язати питання про повернення Україні військового майна (цінністю в декілька мільйонів карбованців), незаконно захоп­леного Румунією, і одночасно проведення переговорів із румунським урядом про визнання ним незалежності УНР190. Позитивного результату його місія не досягла, румунський уряд відхилив вимоги проводу УНР стосовно Бессарабії і не поспішав з дипломатичним визнанням незалежної України. Центральна Рада так і не спромоглася на більш-менш резонансну міжнародну акцію в обороні українських національних інтересів у Бессарабії, хоча Мала рада й доручала «уряду звернутися до Румунії й Центральних держав з нотою-протестом проти... системи утисків і насильств над населяючими Бессарабію національностями»191. Українська резолюція у формі «Заяви румунському урядові» за підписами В. Голубовича і М. Любинського була негайно передана до Бухареста. Двадцятого квітня 1918 р. уряд Румунії відповів Україні нотою, яка надійшла після гетьманського перевороту. У документі румунський уряд рішуче відхилив усі закиди Центральної Ради та уряду УНР, довівши цілковиту невдачу їхньої політики в розв’язанні питання Бессарабії.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський почав чітко обстоювати національні інтереси України, намагаючись увести до складу Української Держави низку українських етнічних територій. Офіційно проводячи вичікувальну тактику щодо можливого об’єднання з Кримом і Кубанню, гетьманський уряд надавав значну військову допомогу та сприяв у поширенні української агітаційної та культурно-просвітньої акції у цих регіонах, яку здійснювали українські громади й товариства «Просвіта». Одночасно слід було зважати і на позицію німецької військової влади, яка була не зацікавлена в розширенні української території. Звертаючись уже в еміграції до подій навколо ситуації щодо державного об’єднання України з Кубанню, гетьман визнавав, що «з цією справою поспішати не варто», оскільки влітку 1918 р. для нього, «по-перше, неясно було, що робиться на Кубані й Чорноморщині, який там дійсний настрій умів стосовно цього питання, по-друге, я думав, що важливіше всього, перш ніж залучати до себе інші області, добитися порядку у себе». Водночас, за словами П. Скоропадського, німці, «з котрими йому доводилося говорити про це» і без яких він «не міг фактично здійснити серйозних військових дій, навесні й на початку літа не мали певної лінії поведінки»192.