Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Спочатку Ян II Казимир мав намір до останнього боронити Краків — давню королівську столицю, місце, де покоївся прах усіх польських монархів. Проте плани невдовзі змінилися: оборону давньої столиці Корони Польської було доручено коронному обозному Стефану Чарнецькому, а тим часом Ян II Казимир у супроводі королеви й сенаторів залишив межі своєї держави та попрямував до Сілезії (Шльонська) — теренів, що перебували під владою імператора Священної Римської імперії німецької нації. Зрозуміло, що після від'їзду короля з власної держави моральних дух його підданих загалом і жовнірства зокрема впав ще більше. Отож, коли шведська армія підійшла під стіни Кракова, відразу розпочалися розмови про капітуляцію краківського гарнізону. Після падіння Кракова в давній польській столиці символічно присягу вірності перед Карлом X Ґуставом склали представники семи коронних воєводств, у тому числі й Київського, Волинського, Руського. За деякий час ряди перебіжчиків до шведського табору поповнили коронні жовніри на чолі з польним гетьманом Станіславом Лянцкоронським. А 28 жовтня присягу вірності щведському королю склав і великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький. Таким чином, на осінь 1655 р. переважна більшість коронних земель визнала владу шведського монарха, а Річ Посполита — як окрема й суверенна держава — опинилася на межі зникнення.

Трагічні для польського народу події так званого шведського потопу безпосередньо впливали на перебіг визвольних змагань українського козацтва. Адже кожна нова звістка, що доносилась із заходу про чергову перемогу шведів над поляками, додавала гетьманському уряду впевненості в успіху його боротьби за повне звільнення з-під влади Яна II Казимира. Тим паче що Карл X Ґустав, готуючись до майбутньої війни, ще 9 січня 1655 р. написав листа українському гетьманові Богдану Хмельницькому, яким заклав підвалини для майбутньої військово-політичної співпраці.

Договір Війська Запорозького з московським царем 1654 р., як пам'ятаємо, не містив заборони на проведення українським гетьманом зовнішньополітичної діяльності. Тож його взаємини зі шведським королем, про які він, до речі, завчасно повідомляв уряд Олексія Михайловича, з формально-правової точки зору однозначно не могли розцінювати як вияв сепаратизму. Вступ Шведського королівства у війну проти Речі Посполитої та блискучі перемоги шведів на першому етапі війни, здавалося б, мали значно спростити завдання Росії перемогти Варшаву. Та давнє суперництво зі Швецією, а також мотиви її вступу до воєнного конфлікту — усе це змусило московських політиків довго зважувати переваги й недоліки нової міжнародної реальності й не поспішати з оцінкою політичних процесів у регіоні. З огляду на це уряд Олексія Михайловича навесні 1655 р. затримує й не пропускає до Чигирина посередника в українсько-шведських справах Данила Грека. Такий вчинок московського керівництва, без сумніву, непокоїв українського гетьмана. Він намагається переконати Москву в зиску, який можна отримати від союзу зі шведським королем. У листі до Москви від 2 квітня Хмельницький: «Ми вже від чотирьох літ з королевою свейською о приязні договір чинимо , щоб на тих неприятелів — ляхів нам помогла... зичимо не лише аби зі Свеї, але і з інших країв тих неприятелів... войовано».

Та попри запевнення Хмельницького щодо обопільної користі від розвитку контактів зі шведським урядом, висловлені в листах до царя, Москва не допустила українське посольство до Швеції. Офіційне пояснення царської адміністрації було таким: оскільки між Росією та Швецією відбувається обмін « великими посольствами», відправа гетьманом свого окремого посла видається недоцільною.

Проте вже перший рік союзницьких відносин із Москвою переконливо засвідчив Чигирину, що російські інтереси далеко не завжди збігаються з українськими. І неймовірні успіхи Карла X Ґустава на теренах Корони Польської спонукають Хмельницького надалі менше зважати на вказівки з Москви. Не довго вагаючись, він пристає на пропозиції короля шведського укласти угоду про дружбу та взаємодопомогу. Її в середині серпня 1655 р. передав українському правителеві шведський посол Отто Юлій Торкват під мурами Кам'янця-Подільського, де той керував облогою міста. Реагуючи на пропозиції шведського короля долучитися до війни з Яном II Казимиром, гетьман відразу ж вислав Карлу X Ґуставу запевнення в тому, що, « полишивши облогу міста і самого Кам'янця, найближчим часом підемо спішно на Львів і там чекатимемо вказівок вашої королівської милості ». І справді вже 24 серпня Хмельницький разом з царськими військами, що також перебували під Кам'янцем, «прямо під Львів і Глиняни пішли», а в середині вересня розпочали облогу міста. З пізніших заяв українського керівництва можемо дізнатися про справжні мотиви такого поспішного рейду на захід: козацька шабля мала визначити межі козацького панування, а військова кооперація зі шведами — допомогти « визволити Україну свою руську».