Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

У міру того як українська політика в Білорусі набирала все виразніших державницьких обертів, різкішою ставала й реакція Москви на неї. У вересні 1655 р. з'являються нові царські титули — «великий князь Литовський і Білої Русі». Цим самим Москва показала, яким бачить майбутнє відвойованих у Речі Посполитої земель. У цьому контексті дедалі категоричніше з уст представників царської адміністрації лунають вимоги локалізувати військову присутність Війська Запорозького в Білорусі, не втручатися козацькій адміністрації в справи місцевого самоврядування, припинити покозачення білоруського населення. Таку вимогу, крім політичних міркувань, було продиктовано й приватними інтересами російських поміщиків. Адже вступ до козацького війська як засіб досягнення особистої волі та певного матеріального добробуту здавався дуже привабливим не лише пригнобленому литовською шляхтою білоруському селянину, а й підневільному російському кріпакові. Унаслідок цього до царя та його воєвод посипалися скарги від російських поміщиків на своїх підданих, які, покинувши власника, записалися «до полку черкас».

Спершу Золотаренкові, який мав і могутню військову силу, і високий авторитет у Війську Запорозькому, вдається впевнено відстоювати українські інтереси на білоруських теренах. У взаєминах із царем та його воєводами наказний гетьман намагався не йти на конфронтацію, був щедрим на вірнопідданські заяви та компліменти Олексію Михайловичу. Водночас українські інтереси він відстоював твердо та послідовно. Скажімо, ще 7 серпня 1654 р., отримавши повторний наказ із царської ставки залишити під Гомелем частину війська та піти з рештою козаків під Оршу на допомогу князеві Черкаському, Золотаренко негайно відписує Олексієві Михайловичу, запевняючи, що готовий виконати царську волю. Та надалі, попри постійний тиск із царського боку, наказний гетьман цілий тиждень наполегливо штурмує Гомельську фортецю, доки 13 серпня таки здобуває її. Але й після цього Золотаренко не поспішає виконувати царський наказ, обмежившись тим, що відсилає на допомогу Черкаському тисячний корпус на чолі зі своїм братом, наказним полковником ніжинським Василем Золотаренком. Особисто ж після взяття Гомеля наказний гетьман у Білорусі вирушає під Чичерськ, згодом під Новий Бихов, а вже після його здобуття — під Старий Бихов, аби таким чином закріпити за Гетьманатом стратегічно важливий регіон Посожжя та Верхньої Подніпрянщини.

Військові історики давно звернули увагу на ту обставину, що наприкінці 1654 — початку 1655-го, тобто в час, коли коронні війська Речі Посполитої під орудою гетьмана Станіслава Потоцького за допомогою Кримської Орди безжально пустошили Брацлавщину, завжди енергійний і рішучий гетьман Хмельницький демонстрував нехарактерну кволість і нерішучість. Довго очікуючи на допомогу царських військ воєводи Василя Борисовича Шереметьєва, гетьман дозволив спустошити Шаргород, Брацлав, буквально знести з лиця землі Бушу, Деміївку, Лисянку, Котаржин, оволодіти Вінницею, Чечельником, Іллінцями.

По тому Потоцький, не володіючи інформацією про плани Хмельницького, спрямував коронні війська та Орду під стіни Умані, пояснюючи свої дії в листі до Яна Казимира наступним чином: «...багато залежить від того , чи буде Умань здобута... якщо Господь Бог дозволить знести Умань , вже не матиме неприятель на цій стороні Бугу чим нам опонувати, аж до самого Дніпра». П'ятнадцятого січня під стіни міста прибули головні сили поляків і татар, які відразу ж розпочали облогу Уманської фортеці, де закрились вісім тисяч козаків на чолі з полковником Іваном Богуном.

Лише за два дні до того, 13 січня, гетьман Хмельницький, врешті-решт дочекавшись підходу царських військ, разом з воєводою Шереметьєвим вирушив на підмогу козакам Богуна. Увечері 19 січня українські й російські війська, рухаючись у напрямі Умані, підійшли до Охматова. І тут раптом виявилось, що шлях для подальшого просування війська надійно перекрили польські й татарські війська. Завчасно довідавшись про марш Хмельницького й Шереметьєва, коронний гетьман зумів блискавично перекинути війська з-під Умані навперейми супротивнику. Цей маневр виявився абсолютною несподіванкою для українського гетьмана, розвідка якого допустилась цього разу нічим не виправданої безпечності. Отож, навальна атака польської і татарської кінноти застала Богдана зненацька, коли той мирно куняв у санях.