Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Хмельницького ж в цей час бентежило інше — повідомлення про можливе російсько-польське зближення. Уперше це донеслось з уст царського посланця до Варшави Федора Зикова в середині травня, а вже на початку червня надійшла офіційна царська грамота, де було викладено позицію уряду Олексія Михайловича щодо примирення з Річчю Посполитою та намірів із нею «в совете жить». Бажання офіційної Москви з Річчю Посполитою «в совете жить» докорінно міняло розклад сил якщо не в усій Європі, то принаймні у центрально-східній частині Європейського континенту, причому не в тому напрямі, який виглядав бажаним для гетьманського уряду. Отож і реакція українського керівництва на повідомлення про початок війни зі Швецією та наміри царського уряду укласти мир із Річчю Посполитою була різко негативною. Аби завадити впровадженню в життя нового курсу, улітку Хмельницький активно листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковості обраного курсу та застерігаючи їх, що « коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять », то король і шляхта невідмінно відмовляться від узятих на себе мирних зобов'язань і « всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти ».

Але в Москві до застережень Хмельницького не прислухалися. Хоча, як засвідчив подальший розвиток подій, прогнози українського гетьмана виправдалися повністю. Навіть більше, уже під час наради Яна II Казимира з сенаторами, що відбулася на початку літа 1656 р., очевидною стала недовговічність польсько-російського зближення. Адже, хоч учасники наради одноголосно висловилися за примирення з Москвою, але за умови, яка навряд чи влаштовувала оточення Олексія Михайловича, — повернення козацької України в підданство до польського короля.

Тим часом на переговорах, розпочатих 22 серпня 1656 р. в селищі Нємєжі під Вільно, проявилися дві протилежні тенденції: прагнення сторін налагодити воєнне партнерство в умовах посилення позицій Швеції та водночас небажання йти на будь-які територіальні поступки на українських та білоруських землях, адже їх кожна зі сторін бажала бачити в межах своєї держави. Польська сторона вимагала повернути всі втрачені за роки війни землі, у тому числі Смоленськ та Україну, а також компенсувати завдані втрати. Російські ж представники вбачали основу для взаємного порозуміння у визнанні Варшавою факту належності території України та Великого князівства Литовського до держави московських царів.

Українська сторона, отримавши з Москви запрошення на переговори, висунула вимогу, аби до Гетьманату входили «володіння давніх князів руських». Як компромісний варіант пропонували встановити рубежі по Бугу, « а за рікою Бугом міст і повітів Малої Росії, Волині і Поділля, заселених і порожніх, де були раніше міста, Польська Корона нехай не займає, не засідає і свого війська польського чи найманого — туди не посилає ». На випадок, якщо не вдасться зберегти старі кордони, гетьман пропонував вжити заходи, які гарантували б захист того українського населення, що перебуватиме під владою польських королів. Зокрема, пропонували ліквідувати унію, передати православним общинам всі захоплені уніатами церкви та церковні маєтки, забезпечити право на безперешкодне виконання всіх обрядів, звільнити православне духівництво від податків і повинностей. Крім того, вимоги українського уряду стосувалися й гарантування політичних прав православної шляхти — безперешкодного допуску до всіх посад та урядів Речі Посполитої, вільного користування привілеями.

Зрозуміло, що зіткнення діаметрально протилежних інтересів сторін робило проведення переговорів безперспективним. Після кількох днів безрезультатних розмов представник короля зробив категоричну заяву про наміри припинити переговори, якщо царські представники й надалі відмовлятимуться йти назустріч у питанні щодо розмежування земель у Великому князівстві Литовському та Україні. Щоб вийти з глухого кута, російська сторона запропонувала усунути суперечки через акт династичної унії — обрання царя спадкоємцем бездітного Яна Казимира. Цей варіант був теоретично ймовірним, але вже навіть з огляду на несумісність політичних культур двох суспільств — абсолютно нереальним. Висловлена пропозиція викликала заперечення як з боку комісарів Яна II Казимира, так і віденських посередників, котрі мали свої види на польську корону. Отож представники Фердинанда III почали тиснути на Варшаву, щоб вона пішла на поступки в територіальних питаннях, зокрема щодо належності земель у Білій Русі, але була твердою й непоступливою у питанні королівської елекції, перекривши будь-які шляхи до польського трону російському цареві. Утім польські дипломати не пристали на це, а натомість запропонували Москві компромісний варіант елекції, що передбачав сходження на польський престол після Яна II Казимира царевича Олексія Олексійовича, а не самого царя.