Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

До такого повороту сюжету вже не була готовою російська сторона. Після кількох днів безплідних суперечок боярин Одоєвський віддав наказ про призупинення дипломатичної місії. Росіяни почали згортати свої намети. Усвідомлюючи катастрофічність війни Речі Посполитої на два фронти, польсько-литовські комісари доклали максимум своїх дипломатичних умінь і зусиль для того, аби втримати Одоєвського «со товарищи » під Вільно. Ними було запропоновано варіант, який передбачав взяття певного тайм-ауту на переговорах, упродовж якого дипломати могли отримати додаткові інструкції від своїх урядів.

Очікування на нові інструкції затягнулося більш ніж на місяць. Лише 19 жовтня було розпочато нові дискусії на основі нових наказів, отриманих дипломатами від своїх урядів. Нову якість розмовам у Нємєжі надавали ті поступки, на які погодився Ян II Казимир та сенатори Речі Посполитої. Зокрема, останні погодилися на обрання Олексія Михайловича на трон Польсько-Литовської держави, але за умови, що остаточне рішення з цього приводу ухвалить — згідно з традицією Речі Посполитої — сейм. Взамін на цю поступку в оточенні короля сподівалися отримати від російської сторони поступок у розв'язанні територіальних суперечок на теренах Великого князівства Литовського та в Україні, а також підтримку ідеї скликання собору православного й римо-католицького духівництва для вирішення питання об'єднання християнських церков.

Російська сторона в умовах розгортання протистояння зі Шведським королівством «проковтнула» запропоновану польсько-литовською делегацією версію царської елекції на королівство — чи то не знаючи достеменно, наскільки непередбачуваними можуть бути наслідки сеймування в Речі Посполитій, чи то й не особливо переймаючись такими далекими перспективами. Значно послідовнішою була позиція Одоєвського щодо вирішення територіальних суперечностей. Царський посол навідріз відмовився поступатися територіями ще перед скликанням вального сейму, як того бажали комісари короля.

Третього листопада було підписано трактат, який лише встановлював перемир'я між Росією та Польщею. Припинення воєнних дій спиралося на попередню згоду сторін щодо елекції російського царя на польський трон. Передумовою до вступу Олексія Михайловича на трон після смерті Яна II Казимира мало стати підписання спеціальних пактів-конвенцій, де цар мав гарантувати всі права та привілеї католикам Речі Посполитої, а також обіцяв виконувати владні повноваження в Польсько-Литовській державі особисто, а не через свого наступника.

Виходячи зі змісту досягнутих на Віленських переговорах 1656 р. домовленостей, територіальних втрат козацька Україна не зазнала. Утім, російсько-польські переговори все ж стали серйозною дипломатичною поразкою України. Крім того що Москва проігнорувала застереження гетьманського уряду та пішла на примирення з Яном II Казимиром, вкрай болісним для політичних амбіцій Хмельницького був і факт недопущення його послів за стіл переговорів. Усе це разом і вимагало від українського гетьмана адекватних кроків у відповідь. Батько тогочасного генерального писаря, а в недалекому майбутньому гетьмана Івана Виговського — Остап Виговський у розмові з російськими воєводами свідчив, що Хмельницький, довідавшись про виявлену його послам у Вільно зневагу, «яко шалений, котрий ума оступився, заволав і мовив: вже, дітки , про те не печальтесь: треба відступити від руки царської величності , а підемо туди, куди всевишній Владика накаже йти — не лише під християнським государем, але й бусурманом, як треба буде».

Звичайно ж, як справедливо зауважують дослідники, у свідченнях Остапа Виговського було немало тонкого політичного розрахунку. Його син, Іван, подумки вже тримав у своїх руках гетьманську булаву, що ось-ось мала випасти з рук важко хворого Богдана Хмельницького, і батько, ось так барвисто описуючи шал нинішнього гетьмана та протиставляючи йому виваженість свого сина, його вірність клятві, принесеній Олексію Михайловичу, торував йому шлях до цієї самої булави, заручаючись підтримкою царя. Польський історик Януш Качмарчик стверджує, що Богдан Хмельницький спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно, адже вже понад рік чекав нагоди розірвати «нещасливу для козацтва угоду з царем», і тепер він цю нагоду отримав. Близьку за змістом оцінку давав і американський дослідник Джордж Вернадський, який вважав, що переговори завершилися лише тимчасовим перемир'ям. Це, на його думку, не зашкодило Україні, тож згодом гетьман заспокоївся, хоча підозра в нього залишилася, а «медовий місяць царської вірності закінчився ».