Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Не звертай на нього уваги, — сказала дружина Федорова, виходячи з кімнати. — Він у такому стані вже тиждень — як повернувся із США».

Федоров запросив Ігоря до вітальні, поки дружина готувала чай.

«Для чого я жив, для чого працював, чого я досягнув?» — запитував Федоров, заледве помічаючи присутність Єрофеєва. Було видно, що він шокований.

«Ти знаєш Сашу Іванова?» — спитав Федоров, маючи на увазі шахового гросмейстера, який одружився з єврейкою, емігрував і тепер жив у Бостоні.

«Знаю».

«Ти можеш уявити його за кермом автомобіля?»

«Чесно кажучи, не можу», — сказав Ігор. Іванов дуже мало заробляв у Москві й завжди скромно вдягався.

«У нього автомобіль завдовжки дев’ять метрів!»

І Федоров продовжив: «...П’ятнадцять років у черзі на квартиру, п’ять років у черзі на машину, тепер у черзі на дачу, а до пенсії лише два роки...»

«Перше, що мене вразило, — розповідав Сергій Мелкумов, механік льодової арени стадіону “Динамо”, — це організація праці на одній французькій фермі поблизу Бове, де я відвідував друга. Там у корівнику десять корів були під’єднані до одного автоматичного доїльного апарату. Механік натискав на кнопку, і раптом струмки молока починали бігти по прозорих шлангах до величезного бака з нержавіючої сталі. Негайно під’їжджала автоцистерна, її з’єднували з баком рукавом, і вона викачувала молоко, обсяг якого автоматично вимірював лічильник. Спостерігаючи за цим, я згадував наших доярок, сідають поряд з коровами й доять їх брудними руками.

Поблизу корівника я побачив пасовисько з густою травою, огороджене бетонними стійками з колючим дротом. Все було зроблено дуже акуратно. Я подумав: адже це чиясь земля, це приватна власність, і вона є недоторканною. Кожна корова має номер, і я зрозумів, що це допомагає наглядати за тваринами — скільки кожна корова їсть, скільки дає молока й скільки важить. Ці номери дають змогу вести найточніший облік.

Я був знайомий із сільським життям у Росії, тож через побачене у Франції ледь не захворів.

Коли я вперше куштував французькі тістечка, то був приголомшений. Я не міг не визнати, що вони таки дуже смачні, й купив собі шість тістечок за 72 франки. Потім став порівнювати їхню вартість відносно зарплатні робітника у Франції та в Росії. У процентному відношенні ця вартість виявилася майже однаковою, але якість тістечок у Франції була набагато вищою.

Мій друг — тренер із тенісу. Я приїхав до нього на роботу — в передмістя Парижа Сарсель, де він навчав людей тенісу в клубі “Маккабі”. Він організував невеличкий турнір для дітей 8–12 років. Я бачив, як він працював із дітьми і як батьки дякували йому. Я був вражений захопленим ставленням дітей та їхньою вдячністю російському вчителю.

У Росії такі клуби неможливі. Дітей тренують лише для професійного спорту, щоби заробляти гроші.

У Франції мені все було цікаво. Якщо в Росії ви в когось спитаєте дорогу чи ще щось, то не завжди можете розраховувати на докладну відповідь. У Франції все інакше».

Із початком реформ у Радянському Союзі тисячі радянських громадян уперше отримали дозвіл виїжджати за кордон, і зустріч із зовнішнім світом шокувала їх. Потрапляючи на Захід, який роками подавався їм переважно як осердя злиднів і експлуатації, вони бачили вогні, різнобарвність, процвітання та відсутність черг. Їхній шок, утім, був не просто реакцією на зовнішній бік західного життя. За десятиліття тоталітарного режиму громадяни втратили відчуття причетності до зовнішнього світу. І коли режим намагався нав’язати ілюзорну ідеологію, лише доступ до зовнішнього світу міг дати радянським громадянам якийсь зовнішній критерій, здатний відновити в них почуття реальності. Але цей доступ жорстко контролювали.

Радянський кордон був не звичайним бар’єром, це була демаркаційна лінія між двома різними станами свідомості. На Заході цю свідомість сформувала наявна реальність, а в СРСР — реальність, створена штучно. Через це для нормального життя радянські громадяни стали чужинцями, й саме тому вони були так шоковані за першого зіткнення із зовнішнім світом. Проте ця різниця у свідомості за тоталітарного режиму проявлялась у чистому вигляді в досвіді тих, хто намагався самостійно втекти з Радянського Союзу.

Тихого літнього вечора Анатолій Бутко, гінеколог із Артемівська Донецької області, ввійшов до своєї каюти на борту теплохода «Латвія», що стояв у порту Батумі, роззувся і, не роздягаючись, ліг на своє ліжко, удаючи, що спить. Три інші пасажири каюти займалися своїми валізами й, судячи з усього, не помітили, що Бутко зайшов без жодних речей.