Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Рішення Шатравки втекти з Радянського Союзу було реакцією на примус. Коли він учився на водія в криворізькій автошко-лі, то носив доволі довге волосся. Інструктори стали вимагати від учнів постригтись, і Шатравка запротестував. Невдовзі його викликали до райкому партії, де завідувач відділу пропаганди Панченко сказав йому: «У Кривому Розі півтисячі чоловік із таким волоссям, як у тебе. Якби ми могли, то перестріляли би вас усіх».

Шатравка залишив автошколу і перебрався до Красноводська. Там він влаштувався на рибацьке судно і вирішив спитати в одного юриста, як можна виїхати з країни. Юрист доповів про цю розмову КДБ, і незабаром Шатравку викликали до місцевого управління, де заступник начальника майор Бобер допитав його щодо планів перетину кордону.

«Ти син країни Рад, — говорив Бобер, — чому ти хочеш залишити свою батьківщину?»

«Я ненавиджу цю країну, — відповів Шатравка, не приховуючи емоцій. — Я не хочу померти на цій землі».

«Гаразд, — сказав Бобер, — якщо ти готовий продати цю країну, рушай до кордону й отримуй кулю в спину».

Після цього Шатравка залишив Красноводськ і повернувся до Кривого Рога. Проте незабаром його викликали до військкомату через призов на військову службу. Однак Шатравка не мав наміру служити в армії і пішов до призовного пункту зі схованим ножем. Там він показав на червону лінію кордону СРСР на мапі і сказав начальнику: «Бачите цю лінію? Даю вам слово, що колись опинюся по той її бік».

«Та ти боягуз», — сказав начальник.

«Це я боягуз?», — заволав Шатравка. Він вибіг із кімнати надвір, стягнув сорочку й почав різати себе ножем. За кілька годин його забрали й відвезли до психіатричної лікарні під Дніпропетровськом. Пізніше його визнали непридатним до служби в армії на підставі ознак психопатії, і він остаточно став готуватися до втечі на Захід.

Разом із братом Михайлом Шатравка подорожував Радянським Союзом, досліджуючи можливі місця для такої спроби. Вони хотіли втекти на якомусь судні, але побачили в Ялті, що узбережжя контролюється прожекторами та дозорними катерами. Вони розглядали варіант із викраденням авіатаксі із Сімферополя, але дізналися, що всі такі літаки було усунуто з прикордонних територій після успішної втечі до Туреччини двох литовців за кілька років до того. Вони поїхали до Західної України, але відмовилися від ідеї тікати через Угорщину до Югославії та Італії, бо тоді довелося би перетинати забагато кордонів. Найкращим варіантом їм здався перетин пішки радянсько-фінського кордону.

Один із сусідів Шатравки в Кривому Розі, Анатолій Романчук, раніше служив прикордонником. Він розповів, що можна перетнути кордон у місцевості на захід від селища Чупа в Карелії. Спочатку Шатравка поставився до Романчука з недовірою, але з часу його конфлікту в автошколі минуло три роки, і йому вже не терпілося розпочати життя на Заході.

Щоби заробити грошей, Шатравка влаштувався працювати на Криворізький металургійний завод, але скоро звільнився звідти. Одного дня він із братом Михайлом, другом Борисом Сивковим і Романчуком сів на потяг до Ленінграда, там вони пересіли на потяг до Мурманська й о другій годині ночі вийшли на загубленій у лісах станції Чупа. Пройшовши повз кілька рублених будиночків, вони заглибилися в ліс при світлі опівнічного сонця.

Романчук запевнив їх, що їм не потрібен компас, бо він знає цю місцевість, проте вже скоро вони заблукали в хащах лісів, боліт і незліченних озер. Комарі хмарами юрмилися навколо них, а вони не мали із собою мазі, щоби захистити обличчя та руки. Вони пітніли в своїх джинсах, а коли, геть виснажені, лягали на землю перепочити, мошкара залазила й під одяг.

Так вони йшли шість днів і шість ночей. На сьомий день вони натрапили на партію геофізиків, які нагодували їх, а потім своїм вантажним літаком доправили до селища Лоухі, що знаходилося приблизно за 145 кілометрів.

Як правило, перебіжчики розплачуються за свої помилки арештом, але тут доля вочевидь вирішила подарувати цим чотирьом мандрівникам шанс. Впродовж восьми днів вони підробляли в Лоухі на різних роботах, а потім купили вазелін, чоботи та компас. Автобусом вони дісталися пункту, що був приблизно за 80 кілометрів від кордону, і там вирішили більше не слухати Романчука, а орієнтуватися лише за компасом, і знову вирушили в путь.

Цього разу вони впевнено просувалися до кордону і нарешті мали змогу оцінити красу природи та спокійно спати в лісі, захищені вазеліном.