Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Коли Бутко отямився, поверхня моря була рябою від сильного дощу, а він не міг рухатися. Він зрозумів, що його вжалила медуза. Рятувальний жилет тримав його на поверхні, але сильна течія почала відносити його назад. Так тривало весь день і наступну ніч. Коли Бутко нарешті оговтався від шоку й відновив свої сили, він був уже в тому місці, де стрибнув із теплохода, й зрозумів, що за кілька годин його принесе назад, до радянського берега.

Бутко не мав ані їжі, ні води. Погода змінилась, і море стало неспокійним. Віяв сильний вітер, довкола здіймалися хвилі, але, переборюючи течію, він знову почав плисти в напрямку Туреччини. Докладаючи всіх зусиль, він плив годину за годиною й, попри дедалі сильнішу зустрічну течію, був уже за 2,5 кілометра від берега й бачив навіть будинки на узбережжі, але в ту мить, коли мета була вже майже поруч, раптом усвідомив із жахливою ясністю, що більше не в змозі боротися з течією. Й вона винесла його, геть знесиленого, назад у море.

Наступні тридцять годин Бутка носило по хвилях, поки нарешті — після більш ніж трьох днів, проведених у воді, — не викинуло в напівсвідомому стані на берег у Поті — на радянському узбережжі.

Спочатку Бутко лежав на березі, мов закляклий, не усвідомлюючи, де він. Зрештою він роздивився дозорні вишки й зрозумів, що він у Радянському Союзі. Якийсь перехожий, побачивши його рятувальний жилет, покликав прикордонників. Бутко був надто слабким, щоби втекти, тож його заарештували й доправили спочатку до відділення міліції у Поті, а потім до ізолятора КДБ в Батумі.

У Батумі Бутко допитав майор КДБ, який сказав йому, що за спробу нелегального перетину радянського кордону він може розраховувати на 12–15 років колонії. Але якщо буде доведено, що він психічно хворий (а яка психічно здорова людина прагнула би залишити СРСР?), то покарання може бути менш суворим.

Змушений обирати між цими альтернативами, Бутко вирішив погодитися з тим, що він є психічно хворим. Він сказав психіатрові: «Знайдіть у мене щось». Зрештою йому було поставлено діагноз «психопатія з манією величі». Його відправили до психіатричної лікарні в Туково Ростовської області, де протримали тринадцять місяців — надзвичайно короткий термін для нещасливого порушника державного кордону.

У 1980 році я зустрівся з Бутком на квартирі у Фелікса Сереброва в Москві. На той час він уже спокійно жив у Криму, в Алушті. Після виходу з психлікарні він почав писати вірші, в тому числі поему під назвою «S.O.S.», в якій закликав людей визнавати реальність.

Зі своєї камери у в’язниці маленького фінського містечка Олександр Шатравка почув, як до входу під’їхало кілька автомобілів, потім — дзвін ключів, що відмикали головні двері в’язниці поверхом нижче, та якесь пожвавлення в коридорі. Нарешті, двоє вартових відчинили двері камери. Шатравці вдягли на руки кайданки й вивели з камери.

Перед в’язницею він побачив ще трьох чоловіків, які разом із ним успішно перетнули радянсько-фінський кордон: свого брата Михайла, колишнього прикордонника Анатолія Романчука та свого приятеля Бориса Сивкова. Всі вони сиділи в різних автомобілях. Шатравку посадили до синьої поліцейської машини, й за кілька хвилин ця колона виїхала з міста й почала рухатися в південному напрямку.

«Куди вони нас везуть? — думав Шатравка. — Радянський кордон від нас на сході, а ми рухаємося на південь. Може, ми їдемо до регіонального центру? Чи, може, вони збираються нас передати?» Якусь мить Шатравка розмірковував, чи не схопити йому водія, який сидів перед ним, але потім передумав. Йому здалося, що вони їдуть до іншого фінського міста.

З вікна автомобіля Шатравка дивився на лісистий краєвид. Назустріч рухався довгий ланцюг автомобілів, до деяких із них були причеплені житлові трейлери. В автомобілях сиділи переважно молоді люди, й Шатравка їм позаздрив. Раптом колона, в якій він їхав, різко повернула на вузьку асфальтовану дорогу, що вела на схід, у непроглядний ліс. Машини сповільнили хід і зрештою виїхали на територію фінського прикордонного поста — добротно збудованого будинку, оточеного огорожею з колючого дроту.

Четверо порушників кордону вийшли з авто. Шатравка побачив перед собою Сивкова й помітив із його збуджених рухів, що той дуже схвильований. «Саню, — крикнув йому Борис, — вони нас повертають!»

Фінські конвоїри стали заштовхувати своїх підопічних назад до машин, але перш ніж Шатовка сів, він відчув, як хтось схопив його праву руку через відкриті дверцята й потискає її. Різко повернувшись, він побачив винувате обличчя фінського слідчого, який його допитував. Розлючений Шатравка вирвав у нього свою руку.