Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Із початком збирання врожаю Карданов зазнав уже відвертої агресії. Один із колгоспників на важкому тракторі поїхав через кардановські поля, руйнуючи пасовисько. У відповідь на своє прохання не їздити полем Карданов знову почув лише матюки.

Одного морозного ранку в листопаді Карданов побачив, що один із сусідів розорює його поле. Карданов вибіг із дому і сказав сусідові, що це поле належить йому. Той відповів: «Я тут народився, а ти тут живеш менше року, тож це моя земля».

Один за одним усі сусіди Карданова розірвали з ним стосунки. Йому стало неможливо отримати запчастини для трактора, допомогу у вантажних чи будівельних роботах. У грудні спалахнув кардановський корівник, від нього залишилися самі руїни. Карданов стверджував, що це був підпал. Доказів не було, але коли він вирішив відбудувати корівник, купив цемент і взяв в оренду бетономішалку, то зіткнувся з новими труднощами: бетономішалку вкрали, а робітники, з якими він домовився про допомогу в будівництві, не з’явилися.

Врешті-решт, не витримавши цього ставлення й не маючи змоги продовжувати свою роботу, Карданов вирішив відмовитися від спроби стати орендарем. Холодним зимовим вечором він із родиною спакував речі й залишив колгосп назавжди.

«Коли радянський громадянин виходить із митниці аеропорту “Шереметьєво”, — розповідав Андрій Ковешников, таксист, що мав двадцять з гаком років, — він схожий на звіра, за яким женуться мисливці. Він навантажений валізами та сумками й вочевидь боїться, що хтось на нього чатує, щоби поцупити його речі. Коли він намагається знайти таксі, він нервує й безперервно думає про те, хто обдурить його наступним. З іноземцями все інакше. Іноземець спокійний, усміхнений. У нього життєствердний вираз обличчя. Коли він озирається довкола, помітно, що він уперше в Радянському Союзі, але він не підозріливий. Ти розмовляєш із ним ламаною англійською, і його реакція дуже приязна. Він ввічливий, каже тобі “дякую”. Я це спостерігав день за днем, і це було моє перше знайомство із Заходом.

Потім мене запросив до Німеччини мій друг, колишній радянський німець, який жив у Санкт-Августині під Кельном. Перше, що мене вразило в Німеччині, — це дорога зі кельнського аеропорту. Вона була наче полірована, жодних вибоїн. Всі знаки було видно здалеку, і я подумав, що там важко заблукати, навіть якщо не знаєш мови.

У п’ятницю я потрапив до великого магазину. Там було три поверхи продовольчих товарів, і за дві години мені вдалося роздивитися лише половину першого поверху. Мої друзі купували все, що їм було потрібно. Я порівняв ціни з нашими, і, з урахуванням рівня зарплатні, ціни в Німеччині виявилися нижчими.

Там були десятки сортів хліба. Я ніколи в житті не бачив такого достатку, і мені стало боляче за свою країну. Я подумав, що в Росії живуть самі лише дурні. Мої батьки ніколи не бачили такого багатства, і родичі теж, і ніколи не побачать.

Я став працювати на одній німецькій фабриці, де один із моїх друзів був бригадиром. Це була меблева фабрика, і більшість робітників нарізали дошки. У Німеччині якщо хтось працює, то працює всі вісім годин. Моя робота полягала в тому, що я тягав і складав дошки. Це було важко й одноманітно. Я дуже стомлювався, не можна було ні попити, ні покурити. В Росії ніхто так не працює. Тут робочий день починався о 6-й годині ранку, й ми працювали до 9-ї. О 9-й годині була п’ятнадцятихвилинна перерва. Тобто ми працювали три години поспіль без жодного перекуру. Жоден бригадир не приходив і не лаяв нас, а робітники не висловлювали незадоволення.

Я одразу помітив, що тут можна вкрасти купу деревини. Було також багато інструментів — електропилки, дрилі, молотки лежали скрізь, але ніхто не намагався щось поцупити.

Стосунки були дуже ділові. Цех — дуже чистий. Жодних куп матеріалів. Ніхто не стояв над нами. Скрізь пиляли дерево, але я не бачив тирси чи пилу. Всі обрізки акуратно складали в кошики для сміття. Зайвих розмов не було — тільки з робочих питань.

Якщо в роботі траплялася пауза — наприклад, через зупинку конвеєра — то люди негайно починали щось робити самі: прибирали сміття, чистили інструменти. Для росіянина це якесь божевілля, але саме завдяки цьому ставленню до роботи вони живуть так добре».

Одного теплого вечора в травні 1990 року Ігор Єрофеєв постукав у двері квартири Миколи Федорова, одного із чиновників Міністерства газової промисловості, що розміщувалося на Комсомольському проспекті. Двері відчинив сам Федоров. У нього був якийсь дивний блукаючий погляд.