Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

День починався о 5-й годині ранку, коли заспані доярки виходили з дому, щоби подоїти корів. Світло горіло лише в будинку правління колгоспу, а єдиним звуком був собачий гавкіт десь удалині. Дорогою до корівника доярки проходили повз величезні плакати з портретами Леніна та зображеннями мускулястих героїв соціалістичної праці.

У корівнику було повно неприбраного гною, який легко було виявити за запахом. Доярки працювали завзято, але в умовах постійної непевності, бо струм, що подавався примхливим генератором, міг зникнути щомиті, лякаючи корів і змушуючи доярок продовжувати роботу ручним способом.

О 7:30 керівництво колгоспу збиралося в кабінеті голови для вироблення стратегії чергового дня «битви за врожай». Серед присутніх були головний тваринник і головний агроном, але саме голова колгоспу вирішував, які трактори на яких полях працюватимуть, скільки людей оратимуть, скільки займатимуться добривами, скільки — прополюванням.

Після ухвалення всіх рішень розпорядження голови передавалися по радіо безпосередньо групам колгоспників, які чекали на багнистих сільських перехрестях, і роботу в бригадах розподіляли між конкретними людьми.

Коли сонце сходило над далеким обрієм, колгосп оживав, і по всій його території групи колгоспників починали виконувати призначені їм завдання.

На розлогі колективні поля виходили трактори, щоби почати оранку. Виконання плану обчислювалося за кількістю оброблених гектарів, тож трактористи були зацікавлені якомога швидше зорати якомога більшу площу. Вони починали з нарізання глибоких борозен по краю поля, але, просуваючись до його середини, піднімали лезо плуга вище й рухалися швидше, тож борозни ставали дедалі мілкішими. Перші були глибиною 20–25 сантиметрів, трохи далі від дороги — 12,5–15 сантиметрів, а в центрі поля, де трактористи були впевнені, що ніхто їх не проконтролює, борозни мали глибину лише 5 сантиметрів. Як правило, цього справді ніхто не помічав, аж поки не впадав в очі хирлявий вигляд посівів.

Поки йшла оранка, інші колгоспники вносили добрива. Коров’ячий гній збирали в колгоспі нерегулярно й залишали лежати надворі, не захищеним від дощів. З першою ж зливою він розкисав і починав стікати в найближчий струмок. Із того, що залишалося, частину розкидали по полях із возів, які тягнули трактори. Ця робота була неприємною й виснажливою, але найголовніше — її неможливо було проконтролювати. Часто вона тривала лише кілька годин, а потім більшість добрива вивозили кудись на задвірки колгоспу та спалювали, щоби приховати той факт, що його так і не розкидали в полі.

Без належних добрив ґрунт швидко виснажувався. Колгоспники нехтували також сівозміною, рік за роком саджаючи на одному полі картоплю навіть тоді, коли ротація була конче потрібна для захисту рослин від плісняви та хвороб. П’ятирічний план передбачав, що одного року поля засаджуватимуть картоплею, а наступного року — зерновими, цибулею чи капустою. Але після кожної зміни посівів необхідно було наново обробляти ґрунт: звільняти поле від бур’янів, а потім проводити глибоку оранку з додаванням органічного добрива. Серед колгоспників було мало охочих до такого зайвого клопоту.

В іншій частині колгоспу жінки працювали на птахофермі, розташованій у центральному селі колгоспу. Вони лопатами відшкрібали застиглий послід з асфальтової підлоги й вантажили його в кузови вантажівок. При цьому утворювався пил, який стояв у повітрі. Жінки працювали в марлевих пов’язках на обличчі, але це мало їх захищало. Кожну автомашину навантажували півгодини, й до наступної вантажівки жінки могли перепочити лише 5–10 хвилин.

Не легшою була жіноча праця й у запліднювачах. Там вони заганяли дорослих десятикілограмових індичок у кут і ставили довкола загорожу. Потім двоє жінок заходили до цього огородженого місця й хапали індичку за крила, намагаючись утримати її в нерухомості дві-три хвилини, поки третя жінка проводила штучне запліднення. Поки індичку тримали, вона кігтями роздирала жінкам одяг і дряпала їх до крові. Якщо їй вдавалося вивільнити одне крило, вона могла вдарити ним запліднювачку по обличчю й навіть осліпити її. Робітниці отримували один комплект робочого одягу на рік, а птахи безжально його рвали. За кілька годин жінки були вкриті подряпинами та пилом, а помитися їм не було де.

Багато хто з колгоспників починав ухилятися від роботи майже одразу після обіду. Якщо несподівано з’являвся голова колгоспу і питав, куди всі поділися, йому відповідали, що один пішов здавати звіти, а інші пішли за лопатами.