Трохи іншою була ситуація з адміністративним персоналом. Вони часто просто відзначали свій прихід на роботу, потім надовго зникали з заводу і приходили, щоби відзначитися наприкінці робочого дня.
Об 11-й годині заводська какофонія припинялася, робітники вимикали свої верстати й шли обідати. Хоча обідня перерва тривала годину, вони незмінно намагалися повертатися до робочих місць якомога пізніше.
Решту дня робітники займалися пияцтвом. Горілка була єдиною втіхою в їхньому житті, і її можна було дістати на заводі в будь-який час, вдень і вночі, за 15 рублів — на 10 рублів дорожче за звичайну неофіційну ціну. Найгірші сцени розігрувалися на заводі двічі на місяць, в дні зарплатні. Робітники хиталися на своїх робочих місцях, проте їх ніхто не чіпав. Міліція просто не мала стільки транспортних засобів, щоби вивезти всіх п’яних.
Горілка в Радянському Союзі часто набувала суто містичного значення. В країні, де заперечували існування Бога й обіцяли рай на землі, який не наставав, горілка для робітника була єдиним засобом створення власного раю серед усіх негараздів повсякденного життя.
Робітники приділяли також особливу увагу всьому, що можна було вкрасти, нерідко прихоплюючи деталі з виготовлених заводом машин. Верстатник, відповідальний за додавання до машини якоїсь важливої деталі, знав, де вона знаходиться, і міг легко дістатися складу готової продукції та спокійно її відкрутити. Ці крадіжки часто залишалися непоміченими, бо робітники забирали деталі, відсутність яких не була очевидною, поки машиною не починали користуватися.
Взагалі робітники тягли додому все, що валялося довкола, бо на заводі ніхто не переймався прибиранням речей на місце. Сортувальники, вантажники та водії підйомників крали інструменти та матеріали. Робітники часто упускали на підлогу тару із запчастинами, вона розбивалася, а вони потім підбирали розсипані деталі. Вони забирали додому і запчастини до власних верстатів, і коли ті зупинялися, вони лише незворушно сиділи біля них, чекаючи, поки начальство надішле нові запчастини на заміну тим, які вони вкрали.
На заводі «Арсенал» працювало шість тисяч робітників, і тому найбільшою потенційною проблемою було переривання постачання матеріалів і запчастин. У розв’язанні цієї проблеми підприємство покладалося на армію так званих «штовханів», яким було дозволено вдаватися до будь-яких засобів — від хабарів до погроз і домагань — для забезпечення потрібних заводу поставок.
Якось Возников розмовляв з одним «штовхачем», який збирався до Новокузнецька, щоби спробувати отримати матеріали, за планом призначені заводу «Арсенал». «Штовхан» розповів, що «Арсенал» вже багато місяців чекає на партію легкого металу від «Запсибу» — величезного Новокузнецького металургійного заводу, одного з найбільших виробників прокатної сталі в СРСР. Спочатку, коли потрібний метал не надійшов, завод використовував свої запаси й виробляв машини із важчого металу, ніж потрібно. Це призвело до зайвих витрат, але ніхто цим не переймався, бо використання важчого металу допомагало заводу перевиконувати план по вазі, завдяки чому всі отримували премії. Однак якщо «Запсиб» не надішле партії потрібного металу до кінця року, то стане очевидним, що план можна виконувати й без нього, і тоді на наступний рік поставки для «Арсеналу» буде зменшено на цей обсяг.
Директор «Арсеналу» написав до «Запсибу» і зажадав пояснень, чому завод не отримав металу. На це він отримав відповідь: «Буде надіслано». Це був поганий знак, бо в листі не було зазначено дату постачання металу. Саме тоді директор вирішив відрядити до Новокузнецька «штовхача». Офіційною метою відрядження було «узгодження постачання матеріалів», хоча узгоджувати не було чого. Треба було просто домогтися від «Запсиба» поставки металу, передбаченої планом. «Штовхач» сказав, що у такій ситуації найкраще буде привезти подарунок. Кавказькі підприємства часто слали в таких випадках ящики коньяку, фабрики, які виробляли щось принадне — наприклад, меблі чи посуд, — намагалися надіслати свою продукцію.
Важкість виконання «штовхачем» його місії залежала від обсягу затриманих поставок і впливовості його підприємства, яка була вирішальним чинником у його здатності створювати неприємності постачальнику. Подекуди було досить просто пригостити завідувача складом обідом із горілкою, винами та найкращими закусками. Але якщо цей метод не спрацьовував, «штовхачеві» доводилося вдаватися до тиску. Як правило, цей тиск він здійснював за допомогою райкому партії: спонукав його до потрібних дій, погрожуючи поскаржитися в ЦК, показуючи цілу купу листів і вимагаючи товару. Ідея полягала в тому, щоб дошкуляти місцевому секретарю партії доти, доки він не втомиться слухати й не розпорядиться зробити щось для задоволення скарг «штовхача».
Читать дальше