Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Зменшення контролю, виникнення вільної економічної діяльності та приватизація позначили початок спроб демонтувати планову економіку.

Маркс писав, що коріння зла в сучасному світі — це приватна власність на засоби виробництва. Тому радянську систему центрального планування було зорієнтовано на усунення приватних власників і на запровадження командного функціонування всієї економіки. І цієї мети було успішно досягнуто. За допомогою планових завдань центральна влада керувала життям тисяч підприємств, вирішуючи, які регіони морити голодом, а які підтримувати, які галузі розвивати, а якими нехтувати, не зважаючи при цьому на бажання тих, хто жив у цих регіонах або працював у цих галузях.

Директорам заводів і головам колгоспів говорили, що їм виробляти, звідки отримувати матеріали, які ціни призначати, скільки працівників наймати, яку зарплатню їм платити і як розподіляти між ними роботу.

Однак, підпорядковуючи економічні стосунки круговій логіці замкненої інтелектуальної системи, централізоване планування знищувало особисту ініціативу. Коли мета полягає не у виробленні корисної продукції, а у виконанні заздалегідь накресленого плану, центр уваги зміщується з характеру виготовленого виробу на кількісні показники — одиниці, тонни, кілометри, тобто на єдиний спосіб оцінки виконання плану. У цьому процесі робітники перетворюються на роботів. Якщо валову продукцію обчислюють в рублях, додають зайві, але коштовні деталі; якщо в кілограмах — використовують найважчі матеріали; якщо в кілометро-годинах — фури ганяють туди й сюди між віддаленими містами.

За таких обставин перехід до ринкової економіки є не просто питанням усунення централізованого управління та залишків монополістичної системи. Насамперед це питання створення можливостей для особистої ініціативи після періоду роботи за планом упродовж трьох поколінь. Адже задушливий вплив командної економіки десятиліттями позначався на кожному заводі, кожному колгоспі в Радянському Союзі.

Володимир Танчук влаштувався на роботу на Трубний завод, розташований на вул. Барклая в Москві, бо хотів подивитись, як працює економіка на рівні окремого підприємства. Його увагу негайно привернули дві речі: підлога в цехах була завалена купами різноманітних матеріалів, а майже всі працівники заводу були напідпитку.

Робочий день починався о 8-й годині ранку, і майже всі приходили на роботу вчасно. Проте зранку їм часто не було чого робити, й вони починали день з очікування матеріалів.

Першою більш-менш значною подією робочого дня був «всесоюзний перекур» о 10-й годині. На початку своєї роботи на Трубному заводі Танчук намагався працювати під час цього перекуру, але решта робітників сказали йому, що ця перерва є обов’язковою, а один пояснив, що існує закон: через кожні дві години роботи працівники мають право на двадцятихвилинну перерву. Тут була кімната для перекурів під час зміни, де стояв великий стіл, лавки, а на стіні висіли плакати із антиалкогольною агітацією. Ще висів червоний транспарант із білими літерами, який закликав робітників виконувати правила техніки безпеки. Під цим транспарантом вони зазвичай спали, а коли були напідпитку, витирали об нього руки.

Після перекуру о 10-й годині робітники думали лише про їжу. Об 11-й була ще одна перерва, об 11:25 темп роботи починав уповільнюватися, а об 11:45 всі залишали робочі місця і йшли обідати. Завод мав їдальню, але багато хто з робітників нею не користувався. Там була довга черга і пахло радянським милом, комунальною кухнею та дезінфекцією, тож багатьом було огидно навіть заходити туди. Їжу вони приносили із собою з дому і проводили обід у роздягальні за грою в доміно. Як правило, у когось була пляшка пива чи вина, хоча вживати алкоголь на заводі не дозволяли. Тож під кінець обіду робітники часто були добряче на підпитку.

Коли обідня перерва завершувалася, вони залишалися в роздягальні доти, доки за ними не приходив бригадир. Його поява нерідко спричиняла розлогі дискусії. Робітники полюбляли обговорювати з бригадиром питання, чи надійшли необхідні матеріали, бо ці розмови подовжували час обідньої перерви. Коли ж вони нарешті один за одним підводилися з місць, то робили це якомога повільніше. Вони вдягали робочі рукавиці, поки бригадир нетерпляче ходив вперед і назад, і починали поволі повертатися до цеху.

О 13:30 робота поновлювалася, але о 14-й був ще один перекур. Зазвичай саме після нього робітники починали відчувати потребу в додатковому алкоголі, й когось відряджали за горілкою.