Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Я питав їх одного за іншим, — розповідав Комаров. — У тебе є квартира?» — «Ні». — «Є автомобіль?» — «Ні». — «То що тобі до тієї шостої статті?»

«Факт той, — сказав Маліхін, — що при спробі змінити ситуацію без співпраці з партією ми отримаємо кровопролиття».

І ніби для ілюстрації цієї тези до зали вбіг секретар парторганізації шахти Олександр Волков. «Хто вам дозволив тут збиратися? — спитав він. — Я замкну двері до актової зали і всіх тут порозганяю».

«Гаразд, — сказав Маліхін, — нехай робітники самі вирішать. Побачимо, кого вони послухають. Гадаю, це радше вони тебе звідси викинуть». Коли розгардіяш вщух, Волков теж сів, і збори продовжилися.

Попри те, що страйки продемонстрували здатність шахтарів зупиняти виробництво, вони нічого не могли змінити в радянській системі. Щойно влада відчула полегшення від припинення масового страйку, як уже була готова забути про багато з пунктів укладеної угоди. А в радянській системі не існувало способу примусити її дотримуватися своїх обіцянок. Та стихійність, яка уможливила поширення страйку зі швидкістю ланцюгової реакції, була водночас і його слабкістю. Щойно страйки завершились, як шахтарі виявили, що в будь-якому аспекті свого життя залежать, як і раніше, від того самого ворожого їм чиновництва.

У наступні місяці делегації кузбаських робітників їздили до Москви вісімнадцять разів, але так і не змогли домогтися від уряду виконання тієї угоди, що поклала край страйку.

Різним групам гірників призначали зустрічі в різних організаціях. Донецьких шахтарів приймали у ВЦРПС, групу з Воркути — в Раді Міністрів, делегацію з Новокузнецька — у Міністерстві вугільної промисловості. Водночас представники держави під час розмов із кузбаськими шахтарями намагалися зануритися в деталі, розглядаючи одне за одним вузькі питання на кшталт збільшення поставок продовольства чи миючих засобів і уникаючи головного пункту — економічної незалежності всього регіону. Подеколи вуглекопів навіть не пускали на зустрічі з посадовцями.

Заступник Вороніна Табеєв приймав шахтарську делегацію, до складу якої входив і Юрій Комаров. Шахтарі розповіли йому, що хочуть повної економічної незалежності для кожного підприємства і вільного статусу для міст, здатних домовлятися з постачальниками.

Табеєв сказав: «Хлопці, ви вимагаєте економічної самостійності та прямих зв’язків з іноземними фірмами. Якщо ми вам це дамо, за п’ять років весь Союз буде поставлено на коліна».

Відмова уряду обговорювати нову систему економічних стосунків — попри те, що це містилося в липневих домовленостях, — викликала повсюдне невдоволення. Робітничі комітети, радячись з економістами, постійно вдосконалювали свої пропозиції щодо запровадження економічної самостійності Кузбасу і відправляли їх до Москви, але державні відомства навіть не розглядали їх.

Кінцевою датою розроблення плану економічної незалежності Кузбаського регіону було 1 січня, але цей день минув, а жодного зрушення не відбулося. Водночас, попри домовленість розпочати реконструкцію Кемеровського металургійного комбінату, урядовці не вживали жодних заходів із реконструкції будь-яких підприємств або покращення стану довкілля чи інфраструктури регіону.

2 січня 1990 року терпець у робітничих комітетів нарешті урвався. Вони повідомили урядові: якщо він негайно не надішле до регіону свого представника, то нестиме повну відповідальність за наступну дестабілізацію. Це справило враження, і невдовзі до Кузбасу відрядили першого заступника голови Ради Міністрів Льва Рябєва. Його відрядження тривало два тижні, й за цей час він наочно продемонстрував віроломство уряду не лише робітничому комітету, а й усьому населенню Кузбасу.

Коли Рябєв 16 січня прибув до Новокузнецька, він заявив: «Я готовий обговорювати будь-яке питання, крім повалення радянської влади». Проте коли розпочалися зустрічі з людьми, він спробував переконати шахтарів у тому, що в країні криза й уряд обмежений у своїх можливостях втілювати в життя ним же укладені домовленості.

Робітники показали Рябєву план перетворення Кузбасу на зону вільного підприємництва і закликали його підтримати цей план. Він відмовився. «Країна в дуже складному становищі, — сказав він. — Без Кузбасу ми не можемо виробляти сталь, вугілля та хімічну продукцію».

Два тижні Рябєв подорожував від міста до міста, намагаючись уникнути зустрічі із загальнорегіональним робітничим комітетом. В одному місці він обіцяв кошти на нову школу, в іншому — збільшення постачання продуктів або реконструкцію застарілого підприємства. В деяких містах він мав успіх, бо був добре поінформований про нагальні місцеві потреби й обіцяв задовольнити їх. Однак кожного разу, як дискусія переходила від конкретного питання про додаткове постачання до глибшої проблеми змін у системі, вона розчинялася в потоці безглуздих слів.