Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Це викликало в шахтарів роздратування.

«Кого ви представляєте?» — спитав Юрій Герольд, заступник голови страйккому.

Така відповідь стала несподіванкою для численних помічників, що супроводжували Слюнькова. Подібне звернення звичайного робітника до члена Політбюро було безпрецедентним. Але Слюньков відповів просто: «Комуністичну партію Радянського Союзу та Раду Міністрів». Попри той факт, що страйк уже паралізував видобуток вугілля по всій країні, радянські керівники продовжували вважати робітників своєю власністю.

Перемовини тривали майже добу. Коли обговорювали практичні поступки — підвищення зарплатні, краще забезпечення товарами, згода була можливою, проте будь-яке питання регіональної самостійності та самоврядування для шахт губилося в тумані слів.

Слюньков, як до нього Щадов, не збирався серйозно сприймати вимогу економічної самостійності Кузбасу. Він був готовий обіцяти лише збільшення постачання товарів.

О першій годині ночі 19 липня Слюньков залишив стіл переговорів і пішов на центральну площу Прокоп’євська, де зібралося від 8 до 10 тисяч шахтарів і членів їхніх родин, які чекали на новини про перемовини. Слюньков хотів заспокоїти народ і схилити його на бік уряду. Він пообіцяв, що з нового року в магазинах буде більше товарів. Площа вибухнула глузливими вигуками. «Ідіть до біса! — волала юрба. — Думаєте затулити нам рота ковбасою?»

Коли про подробиці перемовин у Прокоп’євську розповіли по місцевому телебаченню, Ірина Гладкова, студентка Новокузнецького педагогічного інституту, яка після розлучення сама виховувала маленького сина, відчула приплив надії. Їй уперше здалося, що життя в Новокузнецьку може налагодитися.

Не було нічого дивного в тому, що радянські чиновники спокушали шахтарів перспективою збільшеного постачання продовольства, бо для жителів Новокузнецька проблема продуктів стояла дуже гостро — особливо для тих, хто мав маленьких дітей.

Впродовж місяців, що передували страйку, Ірина часто бачила один і той самий сон: нібито десь щось продають, і їй треба стрімголов бігти туди зі своєю продуктовою карткою, щоби встигнути купити. Проте коли вона діставалась у сні цього місця, то бачила лише довгу чергу й порожні прилавки. Цей сон постійно дошкуляв Ірині, але влітку 1989 року він і справді став віддзеркаленням дійсності.

У державних магазинах Новокузнецька м’яса не було з 1960-х років, але в 1980-х, з початком війни в Афганістані, зникла й ковбаса. Почалися перебої з молоком, яйцями, маслом і сиром, а наприкінці того десятиліття перерви в постачанні почастішали й тривали довше. У 1989-му зник цукор, потім карамель, а водночас — будь-які дешеві ліки, зокрема засоби від головного болю, а також зубна паста, пральний порошок та мило.

Наслідком цього стала масова паніка, бо люди боялися, що зникне все, й почали скуповувати в магазинах будь-що, в тому числі макарони, муку, рис і навіть сіль, аж поки ці продукти теж не стали недосяжними. Врешті-решт почала зникати в магазинах картопля, а на ринку ціни на неї стрімко зростали, хоча багатьох врятувало те, що вони вирощували картоплю на власних городиках.

Жорстокий дефіцит у Новокузнецьку врешті-решт призвів до запровадження карткової системи продажу. Це давало кожному шанс придбати елементарні товари. Але постійні зусилля з пошуку необхідних продуктів вичерпували всі сили Ірини.

Проте, навіть здобувши якісь продукти, ніхто не міг бути впевненим у їхній якості.

Якось Ірина знайшла собі роботу нічної вантажниці в одному із хлібних магазинів, щоби щось додати до свого щомісячного 80-рубльового доходу — аліментів і студентської стипендії. У магазині працювали переважно жінки — студентки або пенсіонерки, які розвантажували щоночі дві вантажівки десятикілограмових піддонів із хлібом.

Незабаром Ірина стала помічати щось дивне на хлібі, який вона розвантажувала. Спочатку вона подумала, що він притрушений мукою, але, придивившись, зрозуміла, що насправді буханці вкриті пташиним послідом. Ірина спитала в свого безпосереднього начальника, в чому тут справа, й той відповів, що склад продукції хлібозаводу, який обслуговує Новокузнецьк, є великим напіввідкритим ангаром, тож птахи збираються там на кроквах і з 15-метрової висоти випорожнюються на хліб.

Піддони з хлібом можна було б захистити поліетиленовою плівкою, але ніхто про це не потурбувався. Ірина стала уважніше відстежувати забруднений хліб, хоча це було і нелегко, бо він був укладений в щільні ряди піддонів. Виявивши такі буханці, вона вилучала їх, і хліб відсилали назад до пекарні як зіпсований. Але на цьому історія не завершувалася. Пропрацювавши в хлібному магазині кілька місяців, Ірина дізналася від водія хлібного фургону, що цей зіпсований хліб справді повертався на хлібозавод, але, всупереч її припущенням, його не викидали, а перемелювали разом зі свіжою мукою й знову випікали, а потім розвозили по крамницях.