Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

У штаб-квартирі страйку в Будинку культури безперервно дзвонили телефони, а неголені шахтарі в хмарах цигаркового диму всю ніч обговорювали свою тактику та вимоги до уряду. Більшість дзвінків надходила від городян, які скаржилися на спекуляцію продуктами або просили про допомогу у відновленні справедливості.

Проте на третій день страйкарям зателефонував Михайло Щадов, міністр вугільної промисловості, який приїхав до міста з Мєждуреченська, щоби спробувати домовитись і припинити страйк, який уже поширився з Новокузнецька на весь Кузбас і загрожував викликати такі самі страйки в Донецьку, Воркуті та Караганді. Щадов запропонував шахтарям надіслати своїх представників для зустрічі з ним у міськкомі партії.

«Щадов переплутав, — сказав Демидов. — Це не він нас запрошуватиме, а ми його».

Комітет відрядив одного зі своїх членів із цим повідомленням, і за десять хвилин Щадов прибув до Будинку культури на перемовини. Виснажений і ледь здатний говорити після свого перебування в Мєждуреченську, він зайшов до штабу зі щирою посмішкою, кожному з присутніх потиснув руку й обійняв декого із членів комітету.

У Мєждуреченську Щадов безуспішно намагався переконати гірників повернутися до роботи в обмін на додаткові поставки тисячі тонн продовольчих товарів, мила і мийних засобів. У Новокузнецьку він відмовився від цієї тактики й вирішив вдатися до відвертого обману.

Перший секретар Кемеровського обкому партії Олександр Мельников, який супроводжував Щадова в поїздці до Новокузнецька, виготовив телеграму, яку нібито щойно отримав і яка містила повідомлення про повернення мєждуреченських шахтарів до роботи.

Члени комітету спробували зателефонувати до Мєждуреченська, але його код виявився заблокованим. Тим часом у Мєждуреченську поширилися чутки, що до роботи стали новокузнецькі шахтарі. Правда з’ясувалася, коли до Будинку культури прийшли троє гірників із Мєждуреченська дізнатися, чи триває страйк у Новокузнецьку. Інформацію з мельниковської телеграми — нібито Мєждуреченськ повернувся до роботи — вони спростували. Під час цієї розмови Щадов сидів, втупившись у свої папери.

Коли перемовини поновилися, Щадов і його супровід спробували застосувати іншу тактику. Він став погоджуватися з усіма вимогами. «Чого ви хочете? — питав міністр. — Автомобілів? Ми вам їх дамо. Продуктів? Дамо. Хочете самостійності? Беріть. Навіщо здіймати такий галас?»

Потім вуглекопи помітили, що Щадов підписує своє схвалення шахтарських вимог на звичайному папері, а не на офіційному бланку. Коли вони спитали його — чому, він сказав, що не має із собою бланків. Тоді вони поцікавилися, чи має Щадов узагалі повноваження погоджуватися на їхні вимоги. І він визнав, що не має.

«Чому ж Ви підписуєте документи з питань, які не маєте права вирішувати?» — спитав Маліхін.

«Я не можу вирішити цих питань, але я можу дати вам свій підпис», — відповів Щадов.

З’явився кур’єр зі звісткою, що до Новокузнецька вирушила державна комісія на чолі із членом Політбюро Миколою Слюньковим. Шахтарі припинили перемовини зі Щадовим і вирішили чекати на Слюнькова.

Одним із найбільш войовничо налаштованих членів страйккому був Юрій Комаров, переконаний у тому, що шахтарі даремно ризикують життям заради виконання плану. Він не міг спокійно сприймати безперервну низку шахтарських смертей — чи то внаслідок нещасних випадків на шахтах, чи то через недбалість медиків у лікарнях. Згодом він взагалі втратив лік цим смертям.

Ризик, пов’язаний із працею на шахтах Кузбасу, був істотний. Почасти це було наслідком природних умов: кузбаські вугільні поклади генерують надзвичайно багато метану — до 15 тисяч кубометрів на тисячу тон видобутого вугілля. Водночас завдяки багатству цього регіону на вугілля міністерство компенсувало низький технологічний рівень гірничих робіт гонитвою за відкриттям нових покладів, часто нехтуючи такими засобами безпеки, як огородження та додаткові вентиляційні шахти.

Однак найсерйознішою проблемою була організація праці. Якщо шахтарі не виконували місячного плану, то отримували лише 350 рублів, якщо ж виконували — отримували вдвічі більше. За таких умов самі гірники часто нехтували правилами безпеки. Щоб не затримувати роботу, вони подекуди відключали прилади вимірювання кількості метану в шахті й вимикали електрику в разі надто великої концентрації газу або нестачі повітря, і в результаті часто працювали, не помічаючи небезпечного накопичення метану.