Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Ми роками не мали можливості порівняти своє становище із життям людей на Заході, — говорив Сергій Сухов, лікар “швидкої допомоги” з Новокузнецька. — Нам усе подавалося у викривленій формі: у США лінчують негрів, там немає свободи, там добре живуть лише багатії. Тепер, завдяки гласності, ми знаємо, як усе це було далеко від істини. Нещодавно по телебаченню показували передачу “Сільська Америка” — про американські ферми. Ми побачили ветеринарів, які їздять санітарною автівкою і роблять уколи свиням одноразовими шприцами. У нас в Новокузнецьку таких шприців немає навіть для людей. Коли я все це побачив, то замислився: “Чому в нас така бідність? Чому всі ці потужні шахти та величезні сталеливарні не здатні гарантувати нам отримання хоч би мінімальних послуг?”».

Коли ті самі запитання почали ставити собі тисячі інших людей, в Новокузнецьку та інших вуглевидобувних містах виникли умови для соціального вибуху.

Вдень 13 липня страйкком переїхав до Будинку культури ім. Маяковського — цю можливість йому надав директор будинку Валерій Комаров, сам колишній шахтар. Члени комітету скупчилися в директорському кабінеті, скориставшись єдиною телефонною лінією, щоб зателефонувати на кожну із сорока міських шахт і організувати пікети. Водночас сотні гірників почали прибувати на площу перед Будинком культури, щоб захистити комітет (якщо потрібно — власними тілами) та морально підтримати його.

Спочатку цей міський страйкком складався із шістдесятьох осіб, але коли страйк охопив автобази, будівельні майданчики та підприємства, до штабу почали приходити нові представники, й комітет ставав дедалі численнішим. Однак коли робота припинилася по всьому місту й великі маси народу зібралися на площі перед штабом, керівники страйккому відчули страх. Вони розуміли, що вуглекопів можна легко придушити, й усі пам’ятали про розстріл протестувальників у Новочеркаську в 1962 році. Вони усвідомлювали також, що найбільша небезпека полягає в тому, що якийсь скандал чи п’яна бійка дадуть владі законний привід застосувати силу. Щоби цьому запобігти, вони вдалися до свого першого офіційного заходу — закриття винно-горілчаних магазинів. Із шахтарів, що стояли на площі, були набрані патрулі. Із червоними пов’язками на рукавах вони ходили містом, закриваючи крамниці з алкогольними напоями й доправляючи п’яних до витверезника.

Тим часом страйкком працював над формулюванням своїх вимог. Шахтарі вже давно порівнювали ті величезні обсяги вугілля, які відправляли з Кузбасу, з мізерною кількістю продуктів, ліків і одягу, що постачали до регіону. Тому першою й найважливішою вимогою стала економічна самостійність шахт, щоби робітники могли використовувати прибуток від видобутого ними вугілля для закупівлі продовольчих та інших необхідних товарів і не були змушені жити в злиднях і залежати від централізованого планування. Вони вимагали також триваліших відпусток, вищих пенсій і вищого коефіцієнту оплати праці в цьому регіоні, а також встановлення ліміту в 70 відсотків для держзамовлень, що забезпечило би підприємствам більший простір для незалежної економічної діяльності.

Посеред метушні, що панувала в директорському кабінеті, Лапін, обраний до страйккому від шахти «Полосухінська», розмірковував про ті події, що призвели до страйку.

Життя в Новокузнецьку завжди було важким, але напередодні страйку стало ще гіршим. На шахтах скінчилися запаси мила. Стало неможливо придбати взуття. Шахтарям доводилося літати до Москви за товарами першої необхідності, ночуючи в аеропорту на підстелених газетах в очікуванні рейсу. Проте найбільше непокоїло Лапіна відчуття того, що ці життєві скрути стосувалися в Новокузнецьку не всіх однаково. В період брежнєвського правління він спостерігав утворення жорсткої кастової системи, особливо помітної на шахтах.

У 1982 році Лапін пішов працювати на розріз відкритого видобутку «Листвянський» в селищі Листвяги. Він разом із матір’ю мешкав у Новокузнецьку, а більшість шахтарів жили в комунальних квартирах без газу, опалення та водогону.

Восени 1983 року було оголошено, що незабаром працівники «Листвянського» отримають квартири в новій дев’ятиповерхівці. Багато шахтарів чекали на окреме помешкання по 15 років, і кожен із них знав своє місце в черзі. Проте одночасно з будівництвом житлового будинку для «Листвянського» поруч зводився такий самий будинок для сусідньої шахти «Бунгурська», який мав бути завершений трохи пізніше. Коли будинок для «Листвянського» було завершено, в управлінні шахти вивісили список тих, хто мав отримати в ньому квартири. Цей список здивував усіх: замість 67 шахтарів, які числилися в черзі на отримання квартир, там стояли прізвища лише 52 осіб. Начальство пояснило, що 15 квартир передано шахті «Бунгурська», і решта шахтарів із черги отримають квартири в її новому будинку, коли його буде завершено.