Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Вісімнадцятого травня Люба Полудняк приїхала до Дніпропетровська відвідати брата. Їй не дозволили його побачити, але один із лікарів запевнив її, що його «лікують».

Лише в грудні 1981 року Любові нарешті дозволили побачитися з Нікітіним. Він не міг розмовляти з нею відверто в присутності охоронців, але виглядав бадьорим і доволі здоровим. Можливо, під час цього чергового ув’язнення в лікарні йому давали менше ліків, але на початку 1982 року ставлення до дисидентів у країні стало жорсткішим. Юрій Андропов, очільник КДБ, розпочав кампанію, спрямовану на перехоплення влади у вмираючого Леоніда Брежнєва.

У січні 1982 року Нікітіна було переведено до спеціальної психіатричної лікарні в Талгарі (Казахстан), і наступні два роки про його долю практично нічого не можна було дізнатися. Завіса мовчання прорвалася лише на початку 1984 року, коли Нікітіна перевезли назад до донецької психлікарні № 2. Проте на цей час він уже ні для кого не становив загрози. Він умирав від раку шлунка й майже не підводився з ліжка. В лікарні Нікітіна утримували майже до самого кінця — через кілька днів після того, як його нарешті випустили, він помер у квартирі своєї сестри.

Після смерті Нікітіна Любов Полудняк відмовлялася зустрічатися з будь-ким, хто хотів довідатися про його останні дні, однак відповіла на листа Віктора Давидова — теж жертви психіатричного терору: «Дорогий товаришу Давидов, дякую за Вашого листа. На жаль, новини погані. Мій улюблений брат Олексій помер 21 січня. Я не можу більше нічого написати, бо навіть тепер вони не залишать мене в спокої. Люба Полудняк».

У Новокузнецьку, вугільній столиці Кузбасу, швидко поширювалися чутки про страйк шахтарів у Мєждуреченську.

Згідно з політикою гласності, звістки про страйки тепер не замовчувалися, тож увечері 11 липня коротке повідомлення про припинення шахтарями роботи пролунало в регіональній інформаційній програмі «Пульс».

Наступного ранку гірники, які їхали на роботу електричками та автобусами, тільки й говорили, що про страйку Мєждуреченську. Раніше на шахтах Кузбасу ніколи не було акцій протесту, але тепер майже всі були впевнені, що в Новокузнецьку, найбільшому вуглевидобувному місті СРСР, страйк є неминучим.

Перед шахтами під час перезмінок почали збиратися гірники. Вони закликали підтримати робітників Мєждуреченська, бо інакше їх придушать. Єдина складність полягала в тому, що ніхто не знав, чого вимагають вуглекопи Мєждуреченська. Майже всі вони перебували на площі, тож зв’язатися з ними не було можливості. Після дня дедалі більшої напруги, суперечливих чуток і всіляких здогадів новокузнецькі шахтарі почали конфісковувати транспортні засоби, що належали шахті, й вирушати до Мєждуреченська самостійно.

Одним із них був Микола Очередной із шахти «Єсаульська», який прибув до Мєждуреченська о третій годині ночі. Те, що він там побачив, було справжньою революцією трудящих у СРСР. Вся центральна площа міста була заповнена людьми, а в кожному вікні навколишніх будинків горіло світло. З імпровізованої сцени перед будівлею міськкому партії один за одним виступали промовці, описуючи ситуацію в місті. Шахтарі говорили про небезпечні умови праці й недотримання правил безпеки, лікарі — про неналежне забезпечення медицини, перукарки вимагали встановлення вихідних днів, щоби мати змогу проводити час із сім’єю, домогосподарки просили кращого забезпечення продовольчими товарами.

Очередной протискувався крізь натовп, повз матерів із дітьми, повз купки шахтарів і багаття, на яких вони кип’ятили чай, аж поки не дістався місця біля сцени, де зібралися Валерій Кокорін та інші лідери страйкарів. Він спитав шахтарів про їхні вимоги. Гірники показали йому перелік із сорока двох вимог, в тому числі щодо підвищення зарплатні, збільшення поставок продовольства та покращення умов життя в місті, включно із будівництвом нової лікарні та стадіону. Очередной пообіцяв, що вони можуть розраховувати на підтримку з боку шахтарів Новокузнецька.

На світанку 13 липня всі новокузнецькі шахтарі були охоплені страйковою лихоманкою, а місцева адміністрація — страхом. Директор шахти «Полосухінська» Віктор Пішенко вийшов до гірників, які прийшли на ранкову зміну, й застеріг їх від участі в страйку. Однак саме в цей момент до «Полосухінської» під’їхав невеликий автобус, позичений Очередним на своїй шахті, з нього виліз він сам і швидко піднявся сходинками до лазні.