Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Отож ті, кому виділили квартири, їх отримали, а ті, кому сказали чекати, стали чекати. Проте, коли будинок для «Бунгурської» був нарешті готовий, про це не було жодного оголошення, й ті обіцяні додаткові 15 квартир роздали не шахтарям із черги, а родичам, коханкам і політичним союзникам керівників «Листвянського».

Минуло кілька місяців, і п’ятнадцять шахтарі, які чекали на квартири, почали запитувати, коли ж вони їх отримають. Профспілкові діячі, які й організували цю махінацію, надали низку складних пояснень, і шахтарі, не маючи докладної інформації, не знали, що відповісти. Водночас кожен із шахтарів відчував свою незахищеність. Люди, які мали отримати нові квартири, працювали на різних дільницях, деякі — на відстані до семи кілометрів один від одного й у різні зміни. Вони лише зрідка заходили до дирекції шахти й не мали змоги довідатися про інших жертв цього обману. І кожен усвідомлював, що в разі надто активного протесту може втратити не лише квартиру, а й роботу.

За якийсь час Лапін дізнався, що сталося на шахті «Бунгурська»: отримавши 15 квартир у будинку «Листвянського» до завершення власного будівництва, начальство шахти віддало їх своїм друзям і родичам, нічого не сказавши робітникам. І оскільки ці квартири містилися в будинку іншої шахти, гірникам із «Бунгурської» було складно це перевірити, й коли власний будинок шахти було зведено, начальство просто оголосило, що має до розподілу 52 квартири замість 67, бо отримало від «Листвянського» 15 квартир і має їх повернути.

Отож на обох шахтах гірники не мали жодної змоги якось протидіяти здатності начальства винагороджувати своїх родичів і друзів.

У 1986 році Лапін залишив розріз «Листвянський» і перейшов на шахту «Полосухінська», де зіткнувся зі ще одним прикладом нерівності — цього разу у виді системи так званих «взірцевих працівників».

На шахті «Полосухінська» взірцевим працівником був Єгор Дроздецький, Герой Соціалістичної Праці. У центрі Новокузнецька йому навіть було поставлено пам’ятник.

На кожній шахті був свій «маяк» або «стерновий», який мав бути джерелом натхнення для решти працівників. Дроздецького обрали таким «маяком» за те, що він не пив, був одружений і, що найголовніше, — політично надійний. Місцевій владі був потрібний приклад успішної праці, тож Дроздецького в терміновому порядку призначили керувати експлуатацією перспективного вугільного пласта триметрової товщини, розташованого дуже близько до поверхні. Для полегшення роботи йому дали новий конвеєр, нові стійки для кріплення стін шахти, нові комбайни та чотири телефони на його дільниці шахти, щоб йому не доводилося в разі виникнення проблем витрачати час, долаючи відстань до єдиного телефону.

Отож ніхто не здивувався, коли Дроздецький зі своєю бригадою почав видобувати величезні обсяги вугілля, а оскільки оплата праці здійснювалася на підрядній основі, то члени цієї привілейованої бригади почали заробляти по тисячі рублів на місяць — вдвічі більше решти вуглекопів, які працювали на застарілому обладнанні в складних геологічних умовах. Дроздецький виступав на телебаченні, обіцяючи застосувати свої «особливі методи» для досягнення в майбутньому ще більших трудових перемог. На початку горбачовського періоду політикою партії було «прискорення», й Дроздецький урочисто проголошував, що саме в його бригаді буде «справжнє прискорення».

Лапін, як і майже всі шахтарі, ненавидів Дроздецького й вважав ці телепередачі «інформацією для дурнів».

За багато років жителі Новокузнецька призвичаїлися до певного порядку, який здавався незмінним, як схід сонця. Якщо в місті щось відбувалося, то лише за наказами місцевого партійного комітету. Проте коли розпочався страйк міських робітників, накази партії втратили свою дієвість. Робітники були готові виконувати накази лише страйккому.

Головою страйккому було обрано Валерія Демидова із шахти «Абашевська». Зі свого штабу в Будинку культури комітет дав доручення постачати вугілля електростанціям, щоб уникнути перебоїв із електрикою в місті. Комітет схвалив також продовження особливо важливих робіт у шахтах, як-от функціонування вентиляційних систем.

Водночас до страйккому неперервним потоком ішли жителі Новокузнецька зі своїми скаргами. Вони приносили докази корупції при розподілі житла та махінацій із встановленням розмірів заробітної платні. Окрему групу зневірених відвідувачів становили міські діабетики. У Новокузнецьку скінчилися запаси інсуліну, й тепер, у спеку, діабетикам було важко дихати. Комітет негайно розпорядився про термінові поставки інсуліну.