Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Комаров зіткнувся з нещасними випадками майже одразу, як у 1981 році почав працювати шахтарем. Перший серйозний інцидент стався на шахті «Бадаєвська» в 1982 році. Не закріплений належним чином гідравлічний домкрат посунувся у вагонетці, якою його доправляли на поверхню. Огородження не було, й вагонетка промчала 750 метрів вниз, де зіткнулася з генератором, а той впав на чотирьох гірників, які сиділи за сніданком, і відрізав їм ноги. Пізніше один із них помер.

У 1985 році, працюючи шахтарем на Шпіцбергені, Комаров отримав листа від дружини, в якому вона розповідала про нещасний випадок на його ділянці шахти. Загинуло 16 гірників, серед яких четверо членів бригади Комарова. Двох розчавило до смерті. Інші, в тому числі батько двох дітей, згоріли заживо.

Одного разу, коли Комаров працював уночі під землею на «Бадаєвській», він помітив маленький блакитний вогник, що рухався вздовж перекриття шахтного стовбура. Спостерігаючи за цим полум’ям, Комаров відчув, що в нього волосся стає дибки. Він знав — якщо це полум’я дійде до осередку газу, станеться вибух, і всі, хто опиниться на його шляху, згорять заживо. Проте вогник зрештою зник, і Комаров безпечно дістався поверхні землі.

Випадок, який остаточно переконав Комарова в необхідності щось робити з умовами праці на шахті, стався 25 лютого 1989 року, коли він працював на «Абашевській». Одним із тамтешніх приятелів Комарова був Іван Власов, який займався укріпленням шахти. В день катастрофи Власов перебував на віддаленій ділянці забою, встановлюючи стійки, коли раптом на нього обрушилася покрівля. Спрацювала тривожна сигналізація, 18 чоловіків розкопували завал упродовж 16 годин, перш ніж нарешті дісталися Власова, і саме Комаров витяг його назовні.

За кілька днів до того він переконував 48-річного Власова піти на пенсію. Власов уже купив будинок у селі, де збирався жити з дружиною та двома доньками, але сказав Комарову, що ще не готовий залишити роботу. Щоби отримати повну пенсію, йому треба було пропрацювати ще два роки.

Комаров із особливою гіркотою переживав смерть Власова, якого доля позбавила життя за лічені роки до відпочинку. Але він бачив, що навіть якщо шахтар доживав до пенсії, він міг розраховувати хіба що на почесну грамоту від керівництва. Своє здоров’я він у будь-якому разі залишав у шахті.

Коли Щадов поїхав із Будинку культури, в штабі вирішили скликати нараду представників страйккомів усіх вугледобувних міст Кузбасу. Всі страйккоми діяли окремо, й це давало підстави побоюватися, що влада знайде спосіб налаштувати їх одне проти одного.

Представники страйкарів із Прокоп’євська, Осинників, Кисельовська, Мєждуреченська та Ленінська-Кузнецького почали прибувати до новокузнецького Будинку культури. В очікуванні приїзду Слюнькова вони обговорювали текст вимог для всього регіону. Зрештою кожен страйкком обрав двох представників до обласного страйкового комітету, який почав систематизацію всіх економічних, екологічних і медичних пропозицій, щоби сформулювати їх в одному документі.

Шістнадцятого липня обласний комітет провів своє перше засідання в Прокоп’євську, в управлінні «Гідровугілля» — одного з величезних місцевих виробничих об’єднань з видобутку вугілля. Однак цей комітет виявився не дуже працездатним. Коли виникли розбіжності, дискусія стала хаотичною, бо гірникам бракувало належної компетентності. Врешті-решт представник прокоп’євського страйккому Юрій Рудольф запропонував передати керівництво страйккомом кваліфікованому економісту.

«А його й шукати не треба. Він сидить у залі», — сказав один із шахтарів, вказуючи на Теймураза Аваліані, народного депутата.

Аваліані колись написав Брежнєву листа про стан радянської економіки, внаслідок чого ледь не потрапив до психіатричної лікарні. Завдяки цьому він набув репутації місцевого дисидента. І члени страйккому обрали Аваліані своїм головою, хоча він не був шахтарем і не брав участі в страйку. Під його керівництвом комітет підготував регіональні вимоги, в тому числі щодо економічної незалежності всього регіону.

Пізно ввечері 17 липня до Прокоп’євська прибула державна комісія, і наступного дня розпочалися перемовини. Слюнькова супроводжували Сергій Шалаєв — голова ВЦРПС та Леонід Воронін — заступник голови Ради Міністрів. Слюньков справляв враження людини, яка дуже поспішає.

«Товариші, — сказав він членам обласного страйккому, — чому ви тут сидите? Чому не працюєте?»