Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Я щойно повернувся з Мєждуреченська, — сказав Очередной, і одразу його оточила юрба з майже трьох сотень гірників у робах і касках. — Мєждуреченські шахтарі вимагають виконання їхніх вимог і просять нашої підтримки».

«Ми страйкуватимемо!» — пролунали вигуки з натовпу.

Отже, жереб було кинуто. Впродовж десятків років КПРС мала монополію на всі форми організованого життя в Кузбасі, й тепер весь гнів, придушений роками, вибухнув, спричинивши нестримну ланцюгову реакцію. За лічені хвилини шахтарі обрали страйковий комітет із двадцяти осіб, який зайняв адміністративні приміщення шахти. Його керівники негайно почали обдзвонювати інші шахти й дізналися, що страйкові комітети виникли одночасно в усіх шахтах міста.

О 10-й годині ранку члени страйккомів десятка шахт зібралися у великій актовій залі шахти «Абашевська» й обрали районний страйкком. На середину дня в Новокузнецьку страйкували вже всі шахти, й цей комітет було перетворено на міський.

Упродовж багатьох років Кузбас був одним із найбільш пасивних і забитих регіонів мовчазної і заляканої країни. Вважалося зрозумілим, що план із видобутку вугілля має бути виконаний за будь-яку ціну, і жодні гуманні міркування не повинні були заважати цій безжальній експлуатації надр.

Згідно з офіційною ідеологією, справжніми «володарями» країни були робітники, а партійне правління було віддзеркаленням їхнього успіху. Розбіжності між робітниками та партією виключалися, адже партія не була чужою робітничому класу — вона була лише його «найсвідомішою частиною», а незалежні профспілки були зайві, бо радянські трудящі не потребували захисту від своїх власних представників. Водночас страйки вважалися безглуздям, бо робітники страйкували би проти самих себе.

Таке нав’язане (за допомогою міліцейського терору) бачення дійсності вибивало в робітників ґрунт із-під ніг. Скрізь можна було побачити гасла на кшталт «Робітники — господарі країни» та «Слава робітничому класу!» На перших шпальтах газет вміщувалися світлини робітників, що варять сталь або видобувають руду. Вони були героями кінофільмів. Проте самим робітникам ніколи не дозволялося безконтрольно робити будь-які публічні заяви, і в будь-якій конкретній ситуації з ними поводилися, як із дітьми — кожну їхню думку висловлювали лише представники режиму.

Але все це змінилося з початком гласності та вільнішого доступу до інформації. Гласність зняла полуду з очей шахтарів щодо справжніх умов їхнього життя й підірвала довіру до всієї системи влади та її обґрунтування.

«Гласність зробила пролом у системі, — говорив гірник Анатолій Маліхін. — Внаслідок гласності стало можливо виступати на зборах. Раніше це було небезпечно. Система дискримінувала людину як особистість. Два роки тому неможливо було висловлювати свою думку або захищати особисту гідність. Але у кожної людини є діти, яких вона виховує, й оскільки вона їх виховує, вона є особистістю. Ми дізнавалися з газет, як місцеві начальники в Узбекистані фальсифікують звіти про врожаї бавовни. Гірники знали, що те саме робили щодо видобутку вугілля в Кузбасі директори шахт. Процес визволення став незворотним, і всім було ясно, що страйки не за горами. Питання було лише в тому, хто почне першим».

«Якби ми зустрілися десять років тому, — говорив Володимир Аапін, гірничий інженер, — я був би іншим. Я довіряв радянським засобам інформації. Я припускав, що преса замовчує якісь питання, але можливість відвертої брехні я виключав. Що стосується передач західного радіо, то я вважав, що вони беруть правдиву інформацію й фабрикують різні правдоподібні версії. Ми все своє життя жили в оточенні ворогів. Американський імперіалізм погрожував нам ядерною війною. Добро було лише на нашому боці, й тому ми мали збільшувати свою військову міць. Якщо ми жили з деяких поглядів гірше, ніж Захід, то це було тому, що нам була потрібна сильна армія, інакше західні країни задушили би соціалізм, який є для них небезпечним. Коли люди згадували про свободу слова, я говорив, що її немає ніде. Американці мають ту свободу слова, яка є для них зручною. Вільне підприємництво я вважав спекуляцією й не міг собі уявити, що воно може існувати в промисловості. Коли розпочалася гласність, я став вирізати статті з газет. До того преса роками розповідала про сумну долю робітників на Заході, й раптом ми побачили, що все не так погано на Заході, як ми думали. Я вперше дізнався, що назад до СРСР повертається менше одного відсотка емігрантів, а ті, хто повернувся, вже за кілька місяців прагнуть знову потрапити на Захід. І все це стали друкувати в наших газетах. Ще з моїх студентських часів тут був такий вислів: “Це не для друку”. І це було нормою. Гласність відкрила нам очі. Найбільшою несподіванкою для мене стало показане по радянському телебаченню інтерв’ю однієї американки, яка працювала перекладачкою для видавництва “Прогрес”. Вона розповідала, зокрема, що в Америці кілька місяців не мала роботи й отримувала допомогу по безробіттю. Цієї допомоги їй вистачало на життя, але вона відчувала дискомфорт через відсутність роботи. А я вважав, що безробітні в Америці живуть на вулиці й жебракують!»