Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Думаю, вони схоплять мене, щойно ви поїдете», — спокійно сказав він.

Ми якийсь час сиділи мовчки — я писав свої нотатки, й ми пили чай, розмішавши в ньому варення, від якого він став червоним.

Цілком усвідомлюючи складність становища Нікітіна, я намагався винайти якийсь спосіб забрати його із собою до Москви. Було ясно, що КДБ не дозволить «Аерофлоту» продати Нікітіну квиток на літак, але можна було поїхати потягом. Розмірковуючи вголос, я говорив Нікітіну, що на кілька днів він може розчинитися в московському натовпі, а потім зв’язатися зі мною через Сереброва, й ми тоді вирішимо, що робити.

«Ви можете провезти мене в своїй автівці», — сказав Нікітін.

«У моїй автівці?» — перепитав я, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

«До посольства, — пояснив він. — Я сховаюся на задньому сидінні, Ви проїдете повз охорону, і я попрошу політичного притулку».

«В американській амбасаді?»

«Авжеж. Ось як ті п’ятидесятники, що там тепер живуть [4] У червні 1978 року семеро членів секти п’ятдесятників із Сибіру, які хотіли виїхати з СРСР, спромоглися пробігти повз охорону на територію посольства США в Москві й попросили там притулку. Їм дозволили залишитись, і вони прожили в амбасаді, в однокімнатній квартирі, 5 років, аж поки в 1983 року не отримали дозволу на еміграцію. ».

«Але що Ви там робитимете?»

«Я вмію все. Я електрик, тесляр, можу будь-що полагодити, вмію класти цеглу. Хай би що вони мені доручили — я виконаю».

«Але ж Вам, можливо, доведеться залишитися в американському посольстві до кінця своїх днів», — сказав я.

«Це краще, ніж бути замордованим до смерті в психлікарні», — відповів Нікітін.

Наш настрій ставав дедалі похмурішим. Запітнілі зсередини вікна вкрилися візерунками — ознака сильного морозу. Кевін вимкнув портативний магнітофон, яким зазвичай записував наші розмови.

«Переправлення радянського громадянина до іноземної амбасади, — обережно почав я, — суперечить вашим законам. Незважаючи ні на що, ми повинні діяти в межах закону. Якщо я привезу Вас до американського посольства, мене можуть заарештувати. І найкраще, на що я можу сподіватися, — це негайна висилка з країни».

Я замовк. Нікітін теж довго нічого не говорив.

«Все так, — сказав він нарешті. — Я сам знайду вихід».

Він допив свій чай, який вже встиг охолонути, і додав, маючи на увазі кадебешників, що мерзли надворі: «Я відплачу цим мракобісам. Всі ці роки вони мене мордували та принижували...» Його думки ніби десь блукали. «Я не переживаю, — сказав він. — Я знайду вихід». Нікітін подивився на свої руки, складені на столі. «Так, — твердо додав він, — із кожної ситуації є вихід».

Мені раптом стало соромно, що я думав про своє вигнання. Я сказав Нікітіну, що зараз важливо привезти його до Москви, але тепер думка про подорож туди та звернення до іноземного посольства, схоже, стала йому неприємною. Він сказав, що за одним із донецьких териконів є густий ліс. В ніч на неділю можна було б туди під’їхати, і ми з Кевіном постояли б там із чверть години, прикриваючи Нікітіна від поглядів кадебешників, поки він тікатиме до лісу.

Я знову підвівся й підійшов до вікна. Цього разу я нікого не побачив унизу, хоча не сумнівався, що вони там. Більше ми того вечора не розмовляли, але ми з Кевіном вже вдруге поспіль залишилися ночувати у Нікітіна.

Попередньої ночі мені вдалося заснути доволі швидко, але цього разу заважав холод. Я лежав без сну й думав про майбутнє Нікітіна. Я припускав, що йому вдасться втекти. Але що він робитиме далі? Він не мав ані грошей, ані документів. А без роботи та житла його затримання було лише питанням часу.

Ми знову встали рано. Я подивився у вікно й побачив, що земля та дахи вкрилися свіжим снігом. Вуличний ліхтар слабко світив у передсвітанковій темряві. Ми одяглися, поснідали, вийшли втрьох на вулицю і на таксі доїхали до нашого готелю. Трохи пізніше ми пішли до агенції «Аерофлоту» і купили квитки до Москви на понеділок.

Робити було більше майже нічого, тож ми прогулялися центром міста. Хоча ми вже не розраховували на якісь зустрічі у Донецьку, була одна людина, на спілкування з якою ми все ще могли сподіватися. Це була дружина політичного в’язня, з яким Нікітін познайомився в дніпропетровській психлікарні. Проте коли ми до неї прийшли, її не виявилося вдома.

Зрештою ми провели весь день, вештаючись без особливої мети морозним містом, і лише під вечір, цілком випадково, Нікітін помітив жінку, яку ми шукали: вона виходила з трамваю. Наша коротка зустріч із нею стала символом тих труднощів, з якими ми зіткнулися в Донецьку.