Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Я спитав у Миколи та Зіни, чому так мало шахтарів готові обстоювати права трудящих.

«Робітники бояться кидати виклик начальству, — відповіла Зіна. — У цій країні правди не люблять».

Вона додала, що більшість шахтарів чекають на окрему квартиру по 15–20 років. Тому вони навчились уникати будь-яких конфліктів, сподіваючись зберегти роботу і своє місце в квартирній черзі.

Крім розподілу житла дирекція шахти контролювала також графіки відпусток шахтарів, що давало їй величезну владу над людьми, які цілий рік працювали під землею.

Коли ми зібралися йти, було вже пізно. Але перш ніж повертатися до нікітінської квартири, ми з Миколою та Зіною перейшли з літньої кухні в їхнє помешкання. Воно містилося на розі будинку й складалося з погано освітленої кімнатки, заставленої меблями, та передпокою, відокремленого від кімнати шторою. Ванною кімнатою в кінці коридору сім’я користувалася разом із трьома іншими родинами.

Нікітін сказав, що більшість шахтарських родин у Донецьку живе у схожих умовах, по п’ятнадцять років чекаючи на окрему квартиру. І якщо вони ворогуватимуть із начальством, то житимуть у таких умовах до кінця своїх днів.

Коли ми залишали квартиру Зіни та Миколи, вже горіли вуличні ліхтарі, а на місто спустився легкий туман. Ми вийшли на вулицю, зупинили таксі й повернулися до квартири Нікітіна в супроводі білої автівки з чотирма чоловіками всередині.

Перед нікітінським будинком я побачив ще людей, які стояли на тротуарі або сиділи у припаркованих машинах.

Сестра Нікітіна Любов приготувала для нас вечерю. На початку 12-ї години я підійшов до вікна й відсунув фіранку. На вулиці, навпроти будинку, стояли дві автівки. За цих обставин я завважив, що наша присутність забезпечує Нікітіну певний захист, і ми вирішили не повертатися до готелю. Любов постелила мені на дивані, Кевіну — на ліжку, а Нікітін пішов спати до кімнатки сестри.

Будильник розбудив нас о 4:30 ранку. Ми одягалися, поснідали, вийшли з нікітінської квартири й пішли тихими вулицями в напрямку дороги, що вела до шахти «Бутівка».

На вулиці потеплішало, йшов дрібний дощик. З димарів побілених хат піднімався дим. Ми дійшли до автобусної зупинки, де стояли в очікуванні купки чоловіків. У ранковому повітрі було видно блакитні димки від їхніх цигарок. Під’їхав автобус, і за двадцять хвилин ми прибули до шахти.

Вона була сукупністю шахтових копрів і будівель із червоної цегли. Ми з Нікітінім підійшли до входу в лазню. В димному тумані ореолами горіли ліхтарі. З лазні один за одним виходили шахтарі у своєму звичайному одязі й поспішали на автобус, щоб їхати додому. Багато хто з них впізнавав Нікітіна й тис йому руку, питаючи, де він був. Проте, коли він спробував зав’язати розмову, це йому не вдалося. Ситуація викликала у шахтарів підозру. Нікітін указав на нас із Кевіном, сказав, що ми є представниками «двох найвпливовіших газет у світі», і пояснив, що допомагає нам у написанні статей про умови життя шахтарів у Донецьку. Однак така рекомендація не дуже нам допомогла. Гірники, мабуть, боялися, що за Нікітіним стежать. До того ж дехто з них, безперечно, знав, що Нікітін перебував у психлікарні, і не прагнув розділити його долю.

Зрештою лазня спорожніла, й ми перетнули вулицю та спробували поговорити із шахтарями на автобусній зупинці. Проте коли Нікітін згадував, хто ми такі, вони або замовкали, або змінювали тему й зауважували, що автобус спізнюється.

Поступово спорожніла й автобусна зупинка. На шахті почали працювати двигуни, й ми відчули під ногами легку вібрацію. Шанс поговорити із шахтарями «Бутівки» цього ранку було втрачено.

Ми залишили шахту й пішли вулицями Донецька. Проте ні в магазинах, ні в кав’ярнях, ні на автобусних зупинках нам майже не вдалося ні з ким поговорити. Я згадав слова однієї жінки в Москві, яка сказала мені, що за сорок років життя в Донецьку вона жодного разу не почула «вільної, відверто висловленої думки». Спливали години, і я почав замислюватися, чи варті взагалі таких зусиль наші намагання порозмовляти з гірниками.

Нарешті в Нікітіна виникла ідея. Він сказав, що дехто із шахтарів-пенсіонерів із «Бутівки» живе в районі, відомому як Нова Колонія, й на відміну від гірників, що працюють, вони, можливо, погодяться поговорити з нами, бо їм нема чого втрачати.

Після сорокахвилинної поїздки на таксі ми опинилися серед комплексу житлових будинків на краю провіяного всіма вітрами степу. Нікітін підійшов до літньої жінки, що йшла порослою бур’яном стежкою до першого з будинків, і спитав, чи можна нам подивитися на її помешкання. На наш подив, вона запросила нас до себе.