За роки, що минули з моменту першого зіткнення Нікітіна із Савичем на шахті «Бутівка», він пережив чимало ударів, але до того, що з ним трапилося далі, був не готовий.
Потяг вирушив із Донецька й пізно вночі прибув до Дніпропетровська, де Нікітіна разом із іншими в’язнями вантажівкою перевезли до схожої на фортецю будівлі, оточеної високим муром із колючим дротом. Потім Нікітіна відвели до підвалу, де були якісь душові.
Він зрозумів, що це щось на кшталт в’язниці, але був спантеличений, бо хоч його і звинуватили в антирадянській агітації, жодного суду над ним не відбулось, і жодного вироку винесено не було.
Першу підказку щодо свого становища Нікітін отримав від санітара, який став складати перелік його речей.
«Ці речі тобі не потрібні, дорогий товаришу, — сказав той, — бо ти тут на все життя».
«На все життя? — здивувався Нікітін. — Звідки це Вам відомо?»
«Друже, — засміявся санітар, — вони вирішили, що ти несповна розуму, якщо поліз у політику. Тож не хвилюйся за свої речі — ти тут довічно». Після цього Нікітіна відвели в душ, потім дали одягнути чорну тюремну робу і повели сходами нагору, до коридору з довгим рядом замкнених дверей.
Санітар відчинив одну з дверей, і те, що Нікітін за нею побачив, викликало в нього раптовий страх і відразу. Перед ним було тридцять чоловіків із жовтими обличчями та жахливо викривленими кінцівками. Дехто сидів, висунувши язика і тупо дивлячись перед собою, інші були не здатні на щось дивитися, бо їхні обличчя були спотворені жахливими судомами. Повітря в кімнаті було так отруєне запахом немитих тіл і нездоровим, хімічним диханням людей, яких накачували ліками сильної дії, що Нікітін ледь утримався від блювоти.
Він зрозумів, що знаходиться не у в’язниці. Його помістили до лікарні.
Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня стала для Нікітіна притулком на наступні три роки. На другий день після прибуття його оглянули лікарі й за два тижні поставили діагноз «психопатологія, проста форма».
Нікітін швидко збагнув, що завдання цієї лікарні — змінювати поведінку пацієнтів за допомогою медичних препаратів. Він побачив, що десять міліграмів галоперидолу можуть перетворити людину на замордовану істоту, не здатну опиратися, а лікарі прописують прийом десяти таблеток за раз, що десятикратно перевищує звичайну дозу. Він довідався і про сульфазин — препарат із очищеної сірки, який піднімав температуру до 40 градусів і спричиняв страшенний біль, що посилювався й посилювався — як дриль, що вгризається в тіло людини, аж поки не ставав геть нестерпним.
Із часом Нікітін побачив, що багато пацієнтів у лікарні справді страждають на психічні розлади, а інші запроторені сюди за політичними звинуваченнями. Він познайомився з Олександром Полежаєвим, радянським моряком, який під час служби в Єгипті намагався втекти до Ізраїлю; з Василем Серрі, вчителем із Одеси, який спробував захопити літак; з українським студентом, якого визнали неосудним за демонстрацію українського прапора.
Вдень пацієнтам робили уколи, і дехто з них після цього перебував у недієздатному стані, але тих, хто міг працювати, залучали до шиття мішків або миття підлоги. Вночі ж життя в лікарні набувало вигляду справжнього Дантова пекла. Всіх пацієнтів замикали в палатах, і ті, кому перед тим було зроблено ін’єкції, лежали на вузьких ліжках, стогнучи від болю, мимовільно смикаючись або вигинаючись у жахливих судомах. Всю ніч на високій стелі горіло світло для запобігання самогубствам, і Нікітін із жахом спостерігав за тінями від пацієнтів на стінах, коли вони, охоплені спричиненими ліками конвульсіями, з останніх сил проклинали психіатрів і радянську владу.
Впродовж двох років Нікітін залишався в лікарні, працюючи теслярем і каменярем і водночас отримуючи «лікування» мажептилом, після чого його призначили санітаром, а ще через дев’ять місяців перевели до психіатричної лікарні в Донецьку й нарешті 26 березня 1976 року звільнили.
Вийшовши з лікарні, Нікітін став жити у своєї сестри в Панфіловському районі. З моменту його арешту минуло чотири з половиною року, й за цей час Савич, Кубишкін і Дехтярьов позбулися своїх посад — подейкували, що через спекуляції з квартирами. Однак минули тижні, і стало зрозуміло, що ці зміни ніяк не позначилися на долі Нікітіна. Жодна шахта не брала його на роботу, а місцева влада відмовлялася допомагати йому із працевлаштуванням. Він виживав лише за рахунок випадкових заробітків, а також їздив до Москви, шукаючи допомоги в приймальнях — цього разу не заради виправлення несправедливості, а просто щоб здобути постійну роботу.
Читать дальше