Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Впродовж двох років Нікітін відвідував Москву п’ять разів і вже впізнавав тих, хто, як і він, неодноразово звертався до цих приймалень. Він побачив, що жоден із цих людей за той час, поки він сам шукав справедливості в Москві, не поїхав зі столиці, добившись від влади задоволення своєї скарги. Навпаки — вони курсували назад і вперед — між ЦК, Верховною Радою та Генеральною прокуратурою, і на кожному етапі були змушені заповнювати дедалі більші за обсягом документи, доки їх — виснажених, зневірених і збентежених — не відсилали до тих самих місцевих органів, на які вони приїхали скаржитися.

Нікітін розмірковував, що робити далі. Він міг спробувати жити на випадкові заробітки й забути про вчинену з ним несправедливість, але це означало підкоритися місцевій мафії, а ця думка була для нього нестерпною майже фізично. Тож він вирішив просунутися в своїй боротьбі ще на крок.

П’ятнадцятого квітня 1971 року Нікітін блукав центром Москви, придивляючись до різних іноземних посольств з охороною на вході. До амбасади ФРН наблизитися було важко, турецька виглядала доступнішою, але Нікітін вирішив пошукати ще. Врешті-решт, проходячи повз посольство Норвегії, він помітив, що радянський охоронець дивиться в інший бік, і, скориставшись нагодою, прослизнув через браму.

Нікітіна прийняв молодий дипломат, який розпитав його і дав телефон американської амбасади. Вийшовши на вулицю, Нікітін зателефонував туди й поговорив із якимось дипломатом, який пообіцяв надіслати йому запрошення до запитання в поштове відділення на вулиці Горького.

Повісивши слухавку, Нікітін відчув величезне полегшення. Першою думкою було: якщо амбасада США виказала готовність йому допомогти, то ООН вже напевно прийде йому на допомогу. Він відчув себе практично вільною людиною.

Те, що це не зовсім так, з’ясувалося, коли Нікітін прийшов на пошту за своїм запрошенням. Там стояла довга черга, але нарешті він дістався віконця, назвав своє прізвище й спитав, чи немає листа. Несподівано для Нікітіна жінка у віконці відповіла, що є лише бандероль. Нікітін сказав, що чекає на листа, а не на бандероль. «Дивно, — сказала жінка, — є бандероль з Новочеркаська, а листа немає». Назва цього міста миттєво вразила Нікітіна як сигнал небезпеки. Новочеркаськ був місцем масової розправи з робітниками, що вийшли з протестом у 1962 році.

Нікітін пішов, але згодом знову повернувся на пошту. Жінка у віконці знову повторила йому, що на його ім’я прийшла бандероль. «Ні, — сказав Нікітін. — Тут, у Москві, живе мій близнюк. Це бандероль для нього. А я чекаю на листа з американської амбасади».

За два дні він знову завітав на пошту й спитав про свого листа. Цього разу йому відповіли, що немає ні бандеролі, ні листа. Збентежений і з поганими передчуттями, Нікітін пішов геть, і щойно за ним зачинилися двері пошти, як ззаду його схопили двоє чоловіків і заштовхнули в автомобіль, що чекав поруч. Спочатку його відвезли до відділення міліції, а потім до психіатричної лікарні, де співробітники КДБ допитали його, перш ніж дозволити повернутися до Донецька.

У наступні місяці Нікітін перебивався різними підробітками в колгоспах під Донецьком, але залишався під постійним наглядом КДБ, чиї агенти часто сиділи в автомобілі під будинком Нікітіна.

Зашморг довкола Нікітіна затягувався, і друзі почали його уникати. Йому здавалося, що арешт — лише питання часу.

Проте впродовж кількох місяців Нікітіна не чіпали. Небезпека залишалася туманною й невизначеною. Реальних обрисів вона набула лише після того, як вранці 22 грудня 1971 року, на початку нової зміни, в шахті «Бутівка» стався потужний вибух.

Вибух зруйнував шахту. Семеро гірників загинули, понад сотню людей отримали поранення, в тому числі серйозні. Після катастрофи розлючені шахтарі зібралися перед шахтою, вигукуючи: «Нікітін вас попереджав!» Незабаром до місця події з’їхалося близько сотні автомобілів із півтисячею співробітників КДБ і міліції. Зіткнувшись із такою демонстрацією сили, шахтарі поволі розійшлися, стискаючи кулаки, але обмежуючись лише гнівними вигуками.

Коли Нікітін дізнався про вибух, він зрозумів, що його долю вирішено. Він був упевнений, що місцева влада не дозволить йому стати об’єднувальною силою для розлючених гірників. За три тижні Нікітіна затримали й посадили до донецької в’язниці за обвинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді. Він провів там без суду п’ять місяців, поки однієї ночі його раптом не відвезли вантажівкою на залізницю і не посадили до вагону для перевезення в’язнів.