Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Жодної допомоги він не отримав, але його апеляції до Москви розлютили місцевих посадовців, які відплатили йому чергуванням двох міліціонерів у коридорі комунальної квартири, де він мешкав із сестрою.

«Ми тебе закриємо, — сказав Нікітіну один із них. — Хай не зараз, але ми знайдемо спосіб».

Врешті-решт Нікітін зрозумів, що треба вдаватися до рішучих дій. Двадцятого лютого 1977 року він вийшов із квартири о 5-й годині ранку, щоби уникнути зустрічі з міліцією, доїхав автобусом до Макіївки, а там сів на потяг до Москви. Пробувши в Москві два дні, він знову прийшов до норвезького посольства, де його прийняв сивий чоловік із вузьким обличчям і гострим носом. Нікітін пояснив йому, що хоче просити політичного притулку.

«Ми не можемо надати Вам політичний притулок, — сказав дипломат. — Це можна зробити лише на норвезькій території».

Нікітін спробував угамувати напад паніки. «А як же Гельсінкські угоди, які зобов’язують вас надавати притулок людині в критичній ситуації?»

«Вибачте, — повторив дипломат, — але отримати політичний притулок Ви можете лише в Норвегії».

Нікітін підвівся, і дипломат провів його до дверей. Нікітін вийшов із посольства на морозну вулицю й одразу ж був заарештований співробітником КДБ у військовій формі. Озирнувшись на будівлю амбасади, він побачив, що з кожного вікна за ним спостерігають люди.

Нікітіна забрали до найближчого відділення міліції, а потім знову відправили до дніпропетровської спецпсихлікарні, де він негайно отримав ін’єкції трьох препаратів — трифтазину, тізерцину і хлоропротиксену, внаслідок чого йому стало важко пересуватися.

Нікітіну було страшно знову опинитися в цій лікарні, але, на його подив, друге перебування тут виявилося набагато легшим. Співробітники лікарні пам’ятали, що Нікітін — вправний тесляр і каменяр, і стали залучати його до різних будівельних робіт, призупинивши на цей час медикаментозне лікування. Незабаром до Нікітіна почали ставитись як до вільного працівника, але був один випадок, коли йому нагадали про його статус. Одного дня, виконуючи якусь ремонтну роботу, він перервався, щоби поговорити з викрадачем літака Серрі. «Політичним» було суворо заборонено спілкуватися між собою, і коли санітари побачили Нікітіна і Серрі в коридорі, вони схопили їх, затягли в окремі палати й почали вколювати галоперидол та аміназин. Нікітіну робили по два уколи три рази на день, аж поки на його сідницях не залишилося вільного місця.

По завершенні цього курсу ін’єкцій Нікітін повернувся до роботи. В жовтні 1979 року його перевели до донецької 2-ї психіатричної лікарні, з якої випустили через сім місяців, 5 травня 1980 року.

Вийшовши на волю, Нікітін знову оселився в квартирі сестри, але все ще не міг знайти собі роботу.

Ще в дніпропетровській лікарні Нікітін почув від інших пацієнтів про організацію, яка була створена московськими дисидентами й називалася Робочою комісією з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Після звільнення він за першої ж нагоди поїхав до Москви, щоби зустрітись із членом цієї комісії Феліксом Серебровим, адресу якого дізнався з передач іноземних радіостанцій.

Нікітін розповів Феліксові свою історію і вперше за всю свою тривалу боротьбу відчув, що зустрів у Москві людину, готову вислухати його зі співчуттям і розумінням. Після цього Серебров вирішив зателефонувати мені.

Фелікс мешкав у новому робочому районі Москви, неподалік Олімпійського селища, і я приїхав до нього в ту годину теплого літнього вечора, коли довкола ще вирувало життя. Приблизно за чверть години після мого прибуття пролунав дзвінок, і Фелікс пішов відчиняти двері. В дверях стояв невисокий кремезний чоловік у картатому піджаку зі значком «Інженер» на лацкані. Вгодованим обличчям, колючим поглядом блакитних очей і подвійним підборіддям він трохи нагадував молодого Микиту Хрущова.

Нікітіна саме перед тим оглянув Анатолій Корягін, харківський психіатр і член Робочої комісії, який визнав його психічно здоровим. На моє прохання Нікітін розповів свою історію, а за три місяці запропонував поїхати разом із ним до Донецька, щоби познайомитися з реальними умовами життя радянських трудящих. Я підмовив Кевіна Клоуза приєднатися до нас, і ми вирушили до Донецька.

Нікітінська хитрість залишила кадебешників ні з чим — принаймні тимчасово, і ми піднялися до його квартири. Нікітін перевдягнувся, і ми, в піднесеному настрої від своєї перемоги, стали розробляти плани на наступні дні.