Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Нікітін сказав, що найкраще розмовляти із шахтарями під час перезмінки, тож ми вирішили відкласти свій перший візит до шахти «Бутівка» на світанок наступного дня.

Дощ припинився, але небо залишалося хмарним, і цей шахтарський район виглядав безлюдним і занедбаним — купка напівзруйнованих будівель перед залізничним насипом під блідим, невиразним небом.

Найпершим нашим завданням було поговорити із шахтарями, але навіть із допомогою Нікітіна залишалося незрозуміло, чи вдасться нам це зробити. Іноземні журналісти були в Донецьку рідкістю, тож кожен шахтар мав підстави побоюватися, що за бесіду з іноземним кореспондентом він може втратити роботу. Водночас уся країна була збуджена звістками про робітничу кризу в Польщі та постійними звинуваченнями польських робітників у радянській пресі як «антисоціалістичних елементів».

Ми вирішили відвідати тих людей, яких знав Нікітін. Вийшовши зі шахтарського селища на трасу, ми зупинили таксі й поїхали через місто — з «хвостом» у виді автомобіля із чотирма кадебешниками, який нас скрізь супроводжував.

Ми приїхали на квартиру до одного з друзів Нікітіна, з яким він працював разом наприкінці 1960-х, але той відговорився зайнятістю. Потім навідалися до жінки, з якою Нікітін познайомився під час своїх пошуків правди в Москві, але й вона не схотіла розмовляти.

Врешті-решт Нікітін вирішив повезти нас до свого колишнього сусіда, який жив у Юзівці — районі, що носить ім’я Джона Х’юза, англійського капіталіста, який брав участь у фінансуванні перших підприємств вугільної промисловості в Донецьку.

До Юзівки ми приїхали о восьмій годині вечора, і в сріблястому світлі місяця легко було уявити, що ми потрапили до якогось англійського передмістя. Юзівка була заснована як зразкове містечко російських шахтарів і складалася з потинькованих білим двоповерхових будиночків із червоними череп’яними дахами, розташованих на просторих ділянках з акуратною дерев’яною огорожею. З обох боків добре брукованих вулиць росли крислаті дерева, а на подвір’ях виднілися літні кухні, де в гарну погоду родини могли обідати на свіжому повітрі.

Нікітін провів нас до заднього двору одного з будинків. Кількість дверних дзвінків і поштових скриньок, а також розвішана білизна, що виднілася у вікнах, не залишали сумнівів у тому, ще тепер у будинку мешкають шість-вісім радянських родин.

Ми перетнули двір і постукали в двері маленької літньої кухні. Звідти до нас вийшли тесляр із «Бутівки» Микола та його дружина Зіна, сортувальниця. Впродовж кількох годин ми слухали їхню розповідь про працю на таких шахтах, як донецька «Бутівка».

Зіна розповіла, що видобуте вугілля надходить на конвеєр разом із масою каміння. Приблизно десятеро жінок кожну зміну працюють сортувальницями, вибираючи руками це каміння з конвеєра й кидаючи його в отвір, через який воно потрапляє на платформи триколісних візків. Керівництво намагається підтримувати безупинний процес, тому жінкам доводиться, схилившись над конвеєром, сортувати вугілля якомога швидше.

Сортувальниці дихають вугільним пилом, але за ризик захворіти силікозом їм додатково не платять. У них немає і визначених перерв у роботі, бо їхні рухи цілком підпорядковані рухові конвеєра. Якщо сортувальниця скаржиться на погане самопочуття, її відсилають до медчастини і вимірюють температуру. У багатьох випадках сортувальниць примушували працювати з температурою до 38 градусів. Хворі й виснажені, вони цілком могли впасти на стрічку конвеєра.

Микола сказав, що шахтарі давно звикли до шестиденного робочого тижня, а також до праці по неділях, хоча за законом їх можна просити вийти в неділю лише двічі на місяць, і вони мають право відмовитися. В листопаді 1980 року гірники шахти «Бутівка» відпрацювали всі п’ять неділь, і кожного, хто насмілився би скористатися своїм законним правом відмовитися, звільнили би з роботи.

В які дні надавати відгули за працю по неділях, вирішувало начальство, а години роботи шахтарів могли змінюватися відповідно до вимог виробництва. Впродовж одного-єдиного місяця шахтар міг відпрацювати нічну зміну (з 22-ї години до 6-ї ранку), ранкову зміну (з 6-ї до 14-ї), а потім і другу зміну (з 14-ї до 22-ї) без жодної компенсації за такий напружений графік, отримуючи лише додаткові 22 копійки на день за роботу вночі.

Шахтарі жили практично в стані постійної мобілізації. Нікітін сказав, що донецьке керівництво тримає робітників під контролем завдяки тому, що розколює робітничий клас. На «Бутівці» всі гірничі бригади працювали на однакових комбайнах, але для ефективної праці їм були потрібні також вагонетки, вентиляційне обладнання, матеріали для укріплення стовбура шахти, вода та запчастини. Забезпечення всім цим було гарантоване лише ударникам, які завжди виступали на зборах на боці керівництва, і тому ці ударники регулярно видобували більше вугілля. А оскільки зарплатня залежала від видобутку, вони й заробляли вдвічі більше за ту саму роботу, ніж члени звичайних бригад.