Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Оскільки Клебанов опинився за ґратами, Резниченко з Поплавським стали відповідати на листи до Клебанова, що надходили на К-9. Працюючи поодинці, вони шукали нових учасників руху. Резниченко вишукував на вокзалах у натовпі чоловіків зі стиснутими кулаками або заплаканих жінок. Спочатку в профспілці було сімдесят осіб, але впродовж кількох тижнів після арешту Клебанова майже всіх їх відправили додому через загрозу арештів. Резниченку з Поплавським удалося залучити до профспілки ще сімдесятьох осіб.

Однак 13 березня КДБ наблизився впритул. Резниченко з Поплавським домовилися зустрітися о 10-й годині ранку на станції метро «Кузнецький міст», але Поплавський не з’явився на зустріч. Після майже годинного очікування Резниченко пішов до будівлі Центрального телеграфу, де його затримали співробітники КДБ. Його відвезли в аеропорт Домодєдово, посадили під охороною в літак і відправили назад до Одеси. В Одесі КДБ надав Резниченку приміщення для ночівлі, а наступного дня його повезли на птахофабрику і там відвели до гуртожитку. Коли він увійшов до кімнати зі своїм ескортом із КДБ, то побачив там кров на простирадлах, липку підлогу, залишки їжі на столиках і силу-силенну мух. Один із кадебістів висловив директору претензію, і той наказав прибрати в кімнаті. Частину ночі Резниченко провів там, але о 2-й годині зібрав свої речі, залишив радіо ввімкненим (щоби ввести в оману охоронців за дверима) й виліз надвір через вікно першого поверху.

Впродовж трьох діб він пересувався лише вночі, перетинаючи поля й уникаючи шляхів. Нарешті дістався якогось села, де сів на електричку й «зайцем» доїхав до Донецька, звідти — електричкою до Воронежа, потім до Мічуринська і нарешті до Рязані, де майже два місяці прожив у парку та на вулицях.

У Рязані Резниченко обходився хлібом і сіллю, на які заробляв гроші, здаючи порожні пляшки. Він також написав заяву на вісьмох сторінках до Брежнєва та заяви до президента Джиммі Картера і Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма. Врешті-решт він вирушив до Москви, а звідти — до Климовська, де розшукав квартиру Поплавського.

Дружина Поплавського розповіла Резниченку, що чоловіка було заарештовано, звинувачено у бродяжництві й засуджено до однорічного ув’язнення.

Резниченко повернувся до Москви, де влаштувався жити на стадіоні ім. Леніна. Впродовж двох місяців він був там єдиним мешканцем, завдяки чому відчував себе кимось на кшталт Робінзона Крузо. Потім, коли він сам опинився у в’язниці, то згадував ці місяці на стадіоні із ніжністю.

Коли настала осінь і прийшли холоди, Резниченко переїхав на Київський вокзал, де 8 жовтня був заарештований тим самим міліціянтом, який вже затримував його раніше. Його вже збиралися доправити до місцевого відділення міліції, коли оперативний черговий Феоктистов спитав, чи має він щось із собою. Резниченко показав йому звернення до Брежнєва, написане ним у Рязані. Там ішлося про «ганьбу червоним фашистам» і «ганьбу червоним убивцям», а також про те, що Резниченко відмовляється від радянського громадянства і вважає своїм президентом Джиммі Картера.

Прочитавши цю заяву, Феоктистов сказав, що вона дуже йому подобається, а потім передав її своєму керівникові, начальнику відділка, який повторив те саме. Феоктистов повідомив, що незабаром збирається до Міністерства внутрішніх справ і обов’язково передасть заяву міністрові, Миколі Щолокову, а той — Брежнєву.

Резниченка відвезли до Одеси, а потім — до відділення міліції поблизу птахофабрики. Було розпочато слідство за фактом бродяжництва та порушення паспортного режиму. Він відмовився співпрацювати зі слідством, пояснивши це «недовірою до червоних фашистів». Врешті-решт 21 грудня 1978 року Резниченка було засуджено до двох років ув’язнення за бродяжництво і відправлено до виправно-трудової колонії у Ворошиловградській області.

Вже кілька місяців на допотопних вугільних шахтах Кузбасу панувало передчуття якихось подій. Шахтарі в цьому задимленому і забрудненому регіоні давно були роздратовані дефіцитом продуктів, який щороку посилювався. Потім, у 1989 році, у магазинах не стало прального порошку, зубної пасти та мила. На шахті ім. Шевякова в Мєждуреченську, за 60 кілометрів від Новокузнецька, емоції вирували особливо бурхливо. Шахтарі написали у грудні 1988-го листа до телепрограми «Прожектор перебудови» з проханням про краще забезпечення продовольством і транспортом, а також про додаткову оплату вечірньої та нічної праці, але цього листа було переслано до офіційної профспілкової організації, і відповіді вони так і не отримали.