Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Резниченко вирішив поїхати шукати справедливості до Москви. Спочатку він прийшов до Верховної Ради. Один із тамтешніх чиновників, Федір Давидов, сказав, що направить скаргу Резниченка прокурору Одеської області, й порадив йому повернутися до птахофабрики та гуртожитку.

Проте коли Резниченко повернувся, начальство, як він і очікував, не пустило його до гуртожитку. День судового засідання вже минув. Резниченко пішов до місцевого прокурора, й той сказав, що судову справу буде поновлено, якщо він пояснить, чому не з’явився до суду.

Знову переночувавши в полі, Резниченко звернувся до Обласного управління юстиції, де був прийнятий співробітником на прізвище Коровкін, і розповів, що йому було наказано пояснити свою відсутність у суді. «Правильно, — відповів Коровкін, — якщо у Вас була для цього поважна причина, ми призначимо ще одне слухання».

Резниченко розповів Коровкіну, що був у Москві й обговорював свою справу зі службовцем Верховної Ради в той час, коли на адресу гуртожитку прийшла повістка. Але Коровкін ніби й не чув його. «Назвіть поважну причину, чому не були в суді, й ми її вивчимо», — сказав він. Резниченко попросив дати йому документальне підтвердження щойно сказаного.

«Я не дам Вам ніякого документа», — сказав Коровкін.

Тут Резниченко зрозумів, що в Одесі ніхто не збирається надавати йому жодної допомоги, тому залишив кабінет Коровкіна і знову вирушив до Москви. Цього разу у Верховній Раді його прийняв Совков, який замінив на посаді Давидова.

«Хто приймав Вас в Одеському управлінні юстиції?» — спитав Совков.

«Коровкін, начальник», — відповів Резниченко.

Совков зателефонував до Одеси й спитав Коровкіна про справу Резниченка. Нетерпляче вислухавши явні заперечення з того боку, він нарешті вигукнув: «Розгляньте справи!» І, кинувши слухавку, наказав Резниченку повертатися до Одеси.

В Одесі Резниченку довелося переночувати на вокзалі, а вранці він пішов на прийом до Коровкіна. Однак цього разу Коровкін сказав йому, що його справу вже переглянули й вирішили, що звільнення було виправданим. Як таке рішення могло бути ухвалене без судового засідання, залишилося для Резниченка таємницею. Він знову поїхав до Москви і знову був прийнятий Совковим.

Совков проглянув подані Резниченком документи й побубонів пальцями по столу.

«Вам що — подобається їздити до Москви?» — спитав він нарешті.

«Мені що — пику вам натовкти?» — не витримав Резниченко.

Совков відкинувся в кріслі й натиснув кнопку. Майже негайно відчинилися двері й ввійшов міліціянт. Тоді Совков додзвонився до Одеси й істерично закричав: «Я сказав, проведіть засідання суду!» Потім повернувся до Резниченка: «Їдьте до Одеси!»

Але цього разу Резниченко до Одеси не повернувся. Вийшовши з приймальні, він побачив на лавці навпроти двох осіб. Це були Віра Травкіна, що працювала в газетному кіоску в Києві, та інженер із Ташкента.

«Ви так сміливо розмовляли, — сказала Віра (вони з інженером усе чули крізь двері). — Ми були вражені. Як це Ви не боїтесь отак із ними говорити?»

«Вовків боятися — в ліс не ходити», — відповів Резниченко.

Травкіна пошепки сказала: «Послухайте, тут створюють організацію». І дала Резниченкові ім’я — Валентин Поплавський — та адресу в Климовську. Резниченко поїхав електричкою до Климовська, зустрівся там із Поплавським, і той розповів про організацію, яка захищатиме права трудящих. Він запропонував Резниченку зустрітися, якщо той хоче, наступного дня біля станції метро на «Пушкінській площі» о 9-й годині ранку.

Вони зустрілися о призначеній годині й попрямували до станції «Кузнецький міст», що неподалік від будівлі КДБ на площі Дзержинського. Резниченко побачив групку людей, в яких одразу розпізнав шукачів правди — за рішучим виразом обличчя та провінційним одягом. Серед них був один чоловік, який вирізнявся впевненою, діловою поведінкою. Це був Володимир Клебанов, шахтар із Макіївки.

Резниченко розповів свою історію, і Клебанов спитав, чи зацікавлений він приєднатися до цієї групи, мета якої — робота з подібними скаргами. Якщо їхні вимоги не будуть виконані, вони створять незалежну профспілку й організують прес-конференцію для іноземних журналістів. Якщо й це не допоможе, вони вимагатимуть колективного виходу з громадянства СРСР у зв’язку з тим, що не мають прав радянського громадянина.

На Резниченка Клебанов одразу справив велике враження. Ідея організувати незалежну профспілку здалася йому чудовою. Він сказав, що хоче долучитися. Клебанов привітав його зі вступом до групи й сказав, що завданням номер один буде організація колективних листів. Разом із іншими членами групи Резниченко почав складати листи та документи, в тому числі скарги до газет «Правда» та «Известия», популярних журналів «Огонек» і «Человек и закон», до ЦК КПРС, Генеральної прокуратури та Верховної Ради СРСР.