Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Члени групи зустрічалися щоранку о 9-й годині на вулиці Горького, біля Центрального телеграфу. Резниченко та інші почали також встановлювати перші контакти з іноземними журналістами, в тому числі зі мною та Гелом Пайпером із газети Baltimore Sun .

Емісари групи відвідували вокзали та приймальні, швидко збираючи потрібні підписи. Після місяців, а подекуди й років розчарувань, члени групи нарешті почали відчувати, що є якась надія.

Органи влади не відповідали на колективні клопотання, тож зрештою була призначена дата прес-конференції, і ми з Гелом і Девідом Шіплером із New York Times зустрілися з Клебановим і Поплавським у центрі Москви. Разом з іншими членами групи ми поїхали на метро до станції «Текстильники» на околиці Москви, й там, у квартирі в одному з будинків поблизу, на нас чекала решта групи Клебанова.

Клебанов розповів про свій досвід. У 1968 році, ставши старшим майстром зміни на шахті ім. Бажанова, він почав відмовлятися відряджати гірників до шахти за відсутності чи несправності засобів безпеки. Результатом цього стали утиски адміністрації шахти.

Поплавський раніше очолював адміністративно-господарський відділ на заводі залізобетонних конструкцій у Климовську, і був звільнений за відмову вписати догану в трудову книжку робітниці, яка протестувала проти використання коштів підприємства для пияцтва.

Анатолій Позняков працював у Москві слюсарем-замочником за 75 рублів на місяць. Коли він попросив про підвищення зарплатні, йому сказали, що його доля — «їсти зі свинячого корита». Він продовжував наполягати на своєму, і тоді його звільнили з роботи, й тепер йому доводиться жити на пенсію напівінваліда в розмірі 21 рубль на місяць.

Надія Куракіна розповіла, що пропрацювала 25 років в одному волгоградському ресторані. Дирекція регулярно відраховувала у неї та інших офіціанток певні суми зі зарплатні нібито за розбитий посуд, а потім замовляла новий для самої себе. В 1975 році Куракіна прилюдно висловила протест проти цієї практики, й була звільнена «за прогули».

Прес-конференція тривала до пізнього вечора. Резниченко не виступав, але його справу було викладено в документах групи.

Приблизно за тиждень після прес-конференції Клебанова затримали на вулиці й доправили до відділення міліції біля Пушкінської площі. Звідти двоє співробітників КДБ відвезли його на Курський вокзал і посадили на потяг до Донецька в супроводі двох міліціянтів. В управлінні КДБ в Донецьку Клебанову сказали, що його конфлікт із начальством шахти в Макіївці буде врегульовано. Його попросили тільки не повертатися до Москви. Клебанов погодився, і його відпустили, хоча двоє співробітників КДБ пішли за ним. Через якийсь час Клебанову вдалося вислизнути з-під нагляду й утекти до сусіднього міста, а за два дні він з’явився в Москві перед Центральним телеграфом.

У січні Клебанов скликав ще одну прес-конференцію, на якій оголосив про офіційне створення Незалежної вільної профспілки. На цей момент група зібрала підписи 70 людей, готових вступити в нову профспілку, і знайшла чималу підтримку в приймальнях — навіть тих, хто боявся.

Звістка про створення нової профспілки поширилася країною завдяки західним радіостанціям, і Клебанову почали надходити сотні листів до запитання на ім’я К-9.

Однак на цей час КДБ вже розпочав арешти. Двадцятого січня Резниченко сидів на Київському вокзалі та їв хліб із салом на розстеленій газеті «Правда», коли помітив двох міліціянтів, що йшли просто до нього. Вони перевірили його документи, а потім заарештували й доправили до Люблінського спецізолятору, де в камерах було набито по двадцять осіб. Через три тижні Резниченка відвезли назад на Київський вокзал і далі, під охороною, звичайним пасажирським потягом доправили до Одеси.

Коли потяг о 17-й годині прибув до Одеси, співробітники КДБ супроводили Резниченка до птахофабрики, де йому дозволили працювати, але не дали ліжка в гуртожитку. Три дні він спав там на одному ліжку з приятелем, а на четвертий продав свого годинника й повернувся до Москви.

У Москві Резниченко поїхав на Курський вокзал, а звідти електричкою — до Климовська, де сподівався знайти Поплавського. Проте коли він вийшов із електрички в Климовську, то побачив на платформі Варвару Кучеренко, члена їхньої групи. Вона сказала, що їй дали можливість повернутися на консервну фабрику в Махачкалі, де вона працювала, і стала переконувати Резниченка залишити цей рух. Проте він відмовився її слухати. Він знайшов Поплавського й дізнався від нього, що Клебанова в лютому заарештували.