Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Впродовж наступних кількох днів на фабриці панував підозрілий спокій. Але 9 березня було здійснено другу спробу затримати Уразбаєву. Того дня міліцейська машина чекала біля дверей фабрики. О 15-й годині, коли Уразбаєва виходила з роботи, троє чоловіків схопили її під руки й відвезли до приміщення, що охоронялося, а потім пішли заарештовувати Мартову.

Саме в цей час вдома у Мартової перебував її син Станіслав, який приїхав із армії у відпустку. Уразбаєва, на кілька хвилин залишившись в кімнаті сама, скористалася цією нагодою, щоби зателефонувати Станіславу і попросити його прийти до міліції. Коли охоронці виявили це, вони вимкнули всю телефонну мережу фабрики.

Коли Мартова прийшла на другу зміну, її затримала міліція, і їх із Уразбаєвою привезли до відділення, на допит до Журавльової. Однак під час допиту Уразбаєва розчинила навстіж двері кімнати й побачила сина Мартової, який щойно приїхав до відділення. «Стасик! Стасик!» — вигукнула вона.

Зрозумівши, що це син Мартової, Журавльова відпустила жінок. Втім, ця друга невдала спроба затримання не заспокоїла їхніх нервів. Одинадцятого березня Станіслав повернувся до своєї військової частини, й майже негайно переслідування почалися знову. Мартову викликали на засідання профкому, де Федорова оголосила її злодійкою. Мартова спитала, коли їй повідомлять письмово, що вона злодійка й тому не отримає квартири. Їй сказали, що вона довідається про це 16 чи 17 березня.

Ситуація стала критичною. Міліцейські машини щодня чергували біля фабрики, й Мартова боялася, що їх із Уразбаєвою заберуть до психлікарні або ж Федорова замовить її вбивство, щоби позбутися Бойка й раз назавжди вирішити це квартирне питання. Взагалі найімовірнішою здавалася перспектива опинитися в психіатричній лікарні.

Мартова та Уразбаєва вирішили не чекати, поки їх схоплять. Вони поїхали до Москви — шукати допомоги в приймальнях. Прибувши до столиці, жінки пішли до приймальні ЦК КПРС, де були прийняті Рудаковим, який розмовляв із ними три години й виглядав співчутливим. Він зателефонував до Дніпропетровського міськкому партії та сказав: «Скільки це може тривати? Зробіть щось, інакше ми відрядимо комісію».

Насправді Мартова та Уразбаєва не дуже повірили в запевнення Рудакова, але в них не було грошей, щоби залишатися в Москві, тож 6 квітня вони повернулися до Дніпропетровська.

Щоби позбутися Мартової та Уразбаєвої, Федоровій була потрібна лише підстава для їхнього звільнення з фабрики, й коли жінки втекли з Дніпропетровська, щоб не потрапити до психлікарні, їхня самовільна відсутність на роботі дала Федоровій таку підставу.

Чотирнадцятого квітня обом жінкам було наказано наступного дня з’явитися на засідання профкому, де мало розглядатися питання про їхнє звільнення.

Мартова та Уразбаєва не вийшли на роботу. Вони знали, що за їхньої відсутності їх не можуть звільнити. Тим часом вони обмірковували, куди звернутися по допомогу і зрештою вирішили піти до Бойка.

Щойно вони зайшли до приймальні обкому, як зі свого кабінету вийшов Бойко. Мартова кинулася до нього. «Мене до вас не пускають», — сказала вона. Але Бойко, впізнавши її, відвернувся.

Тепер Мартова зневірилася й у Бойку. Вона зрозуміла, що він не збирається кидати виклик усій місцевій партійній мафії через правове питання. Вони з Уразбаєвою втратили будь-яку надію й у відчаї вирішили знову поїхати до Москви.

Проте цього разу вони дали собі слово зустрітися з іноземними журналістами, й під час цього їхнього останнього перебування в Москві мене і познайомили з ними — просто біля мого офісу на Кутузовському проспекті. Назагал Мартова та Уразбаєва провели в Москві три тижні, але не домоглись успіху в приймальнях, і їхні поїздки почали втрачати сенс, тим більше, що обом жінкам доводилося утримувати сім’ї, і вони не мали, на що жити.

Пізніше я зустрівся з ними на квартирі когось із віддалених родичів Уразбаєвої, і жінки розповіли мені свою історію. Я мало чим міг їм допомогти, і врешті-решт їм не залишилося нічого, як повернутися до Дніпропетровська й фабрики «Дніпрянка», де їх через короткий час звільнили. Потім вони розповідали мені по телефону, що зверталися до суду Індустріального району, де розташована фабрика, але суд відмовився розглядати їхню справу.

Ця історія двох жінок переривається на тому, що їм довелося здавати свої речі до ломбарду, щоб якось вижити. До Москви вони більше не приїжджали, а на мої дзвінки не відповідали, тож їхня подальша доля невідома.