Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Наступним виступив Рясуй. «Мартова має право на велику квартиру, — сказав він. — У неї велика сім’я, а син служить у Радянській Армії. Але ми не дамо їй квартиру, бо вона весь час скаржиться. У Польщі зараз страйки, люди там не хочуть працювати. У нас тут теж є такі люди, й ми не терпітимемо їх. Ми їх позбуватимемося».

Це обвинувачення Мартової стало підсумком тривалого процесу її зусиль покращити свої житлові умови. Невдовзі після того, як вона почала працювати в’язальницею на фабриці «Дніпрянка», директор Борис Чернявський сказав Мартовій, що виділену фабриці чотирикімнатну квартиру буде надано їй. На той час вона з дітьми та другим чоловіком, шахтарем на пенсії Василем Ситих, жили в двох крихітних кімнатах із кухнею. Проте незабаром після цієї розмови Чернявський звільнився, й директором стала його колишня коханка Федорова.

Минав місяць за місяцем, а Мартова нічого не чула про обіцяну квартиру. Вона стала звертатися з цим питанням до профкому підприємства, але там від неї щоразу відкараскувалися. Тоді вона вирішила зайти до міськради Дніпропетровська і там довідалася, що квартиру вже передано фабриці.

Ця новина дуже занепокоїла Мартову. Якщо квартиру було передано фабриці, її мали надати їй, тож вона запідозрила, що квартиру забрав хтось інший. І скоро від однієї з робітниць Мартова почула, що квартиру привласнила Федорова.

Мартову охопило почуття безпорадності. І все ж таки вона пішла до Федорової. Намагаючись стримувати емоції, вона сказала директорці, що квартира призначалася їй як матері великої родини. Втім, на Федорову це не справило враження. «А хто винний, — спитала вона, — що ви народжуєте стільки дітей, примножуючи бідність у Радянському Союзі?»

Мартова стала розмірковувати, що робити далі. Шестеро осіб не могли вічно жити в двох кімнатках, але вона побоювалася помсти Федорової в разі спроби відстояти свої права. Схоже було, що єдина надія — це спробувати вирішити питання за межами підприємства, можливо — в якійсь загальносоюзній установі в Москві, але Мартова не мала жодного уявлення, чи буде таке звернення за справедливістю успішним.

Ще кілька місяців Мартова зважувала, чим може для неї обернутися виклик, кинутий Федоровій, і врешті-решт вирішила шукати справедливості в Москві. Остаточно переконав її досвід іншої в’язальниці, Тетяни Уразбаєвої.

Уразбаєва була однією з тих, хто допомагав будувати фабрику «Дніпрянка». Вона найнялася на будівництво в 1969 році, і їй пообіцяли, що вона однією з перших отримає окрему квартиру. Проте коли вона вже почала працювати швачкою на фабриці, то виявила, що офіційна черга на квартири не дотримується. Уразбаєва поїхала до Москви й поскаржилася в Міністерство легкої промисловості. Міністерство відрядило комісію для перевірки ситуації, внаслідок якої робітники одержали перемогу над адміністрацією (що було рідкісним випадком), й певна кількість робітників, включно з Уразбаєвою, отримали квартири.

Мартова знала, що успіх Уразбаєвою був радше винятком, але за кілька тижнів після розмови з Федоровою вона взяла відпустку за свій рахунок і вирушила до Москви.

Куди йти в столиці, вона собі не уявляла, але врешті-решт вирішила піти до Міністерства оборони, бо один із її синів саме почав служити в армії. У приймальні вона пояснила зміст своєї скарги, і її провели до сусіднього кабінету, де вона з великим здивуванням побачила Дмитра Установа, міністра оборони СРСР. Мартова розповіла йому свою історію, й він пообіцяв надіслати запит до місцевих органів влади в Дніпропетровську, засвідчивши таким чином зацікавленість міністерства в цій справі.

Мартова повернулася додому, але вже незабаром виявила, що запит міністерства оборони лише розлютив керівництво фабрики. Одного вечора, коли вона виходила з фабрики після другої зміни, її зупинив охоронець і попросив показати сумку. За кілька днів після того її викликали до місцевої міліції, де сказали, що в її сумці було виявлено рулон вкраденої тканини.

Впродовж наступних восьми місяців слідча районної прокуратури й приятелька Федорової Журавльова щодня викликала Мартову телефоном до відділення міліції та вимагала зізнатися в крадіжці тканини.

Розслідування відбирало в Мартової весь вільний час. Справу було закрито лише після того, як вона поскаржилася Генпрокурору СРСР. Обласна прокуратура перевірила дії Журавльової і відсторонила її.

Потім Мартова стала писати посадовцям Дніпропетровської області листи з проханням надати обіцяну квартиру. Вона зверталася до профспілок, до міськради та партійних організацій, однак швидко переконалася, що бореться зі справжньою місцевою мафією.