Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Ромашова вирішила не ходити. Після багатьох років роботи у психлікарні вона знала, що може статися там із радянським громадянином, і ризик бути схопленою й підданою примусовому лікуванню вважала цілком реальним.

Зрештою Ромашова почала відчувати втому від своїх невпинних пошуків справедливості. Адже вона була цілком занурена у боротьбу за свої права, тижнями жила на вокзалах, виснажувала себе писанням заяв і скарг, билася за посади — і все дарма. Врешті-решт Ромашова дійшла висновку, що єдина надія — це звернутися до ООН. Від іншого шукача правди вона довідалася, що на вулиці Луначарського є представництво ООН.

Ромашова пішла туди й побачила, що співробітники представництва — радянські громадяни. І все ж таки вона віддала їм свого листа. Вона не очікувала негайної відповіді, тож поїхала до матері в Городець, щоби провести там літо. А коли повернулася до Москви, на пошті, у відділі «до запитання», на неї чекав лист із ООН. Там було написано, що ООН не має повноважень для розгляду її справи, і містилася порада звернутися до відповідних радянських органів.

Після цієї відповіді Ромашова зрозуміла, що її справа безнадійна. Але перш ніж зайнятися чимось іншим, вона пішла на Центральний телеграф, де випадково зустріла групу шукачів правди, які вивчали статтю в газеті «Московская правда» зі згадкою про якийсь новий «неофіційний» журнал. Ця звістка про незалежний журнал стала променем надії.

Ромашова розповіла свою історію редакторам «Гласності», й вони опублікували її в 16-му випуску часопису. Вона знову стала відвідувати приймальні різних установ і помітила певні зміни.

Лібералізація країни нарешті дісталася й цих приймалень, і на початку 1988 року міліція вже не хапала людей і не доправляла їх до психіатричних лікарень. Одного дня подруга Ромашової взяла її з собою на зустріч із однією шукачкою правди — Катериною Арсеньєвою, яка збирала підписи під петицією з протестом проти несерйозного ставлення органів влади до скарг. За лічені тижні їй вдалося зібрати п’ятсот підписів.

Ромашова теж поставила свій підпис під петицією, а за кілька днів приєдналася до демонстрації шукачів правди біля Ради Міністрів. Один із посадовців погодився організувати їм потрібні зустрічі, вони відбулися наступного дня, і чиновники, на подив шукачів правди, виявилися дуже лагідними.

Однак минали тижні, а від Ради Міністрів не надходило жодних звісток. Нарешті Ромашова отримала листівку з повідомленням, що її скаргу розглянуто й визнано безпідставною. Аналогічні листівки були отримані й рештою учасників тієї демонстрації. Після цієї невдачі з пошуком справедливості в Раді Міністрів Ромашова вирішила зробити конче потрібний їй перепочинок.

Проте 16 жовтня вона отримала повістку до суду. Сараєв не припинив бомбардувати офіційні установи листами, в яких наполягав на фіктивності шлюбу Ромашової, й органи, які виявили так мало цікавості до її обвинувачень Чупракова у здирництві, дуже охоче зайнялися дослідженням підозри в укладенні фіктивного шлюбу заради прописки у Москві.

Одного ранку Ізотов зустрів Ромашову в редакції «Гласності» й попередив, що міліція приходила по неї до його квартири й що її оголошено у всесоюзний розшук. Після цього Ромашова припинила свої намагання знайти справедливість у приймальнях державних установ.

Боротьба Ромашової за справедливість була справою принциповою, але тепер вона зіткнулася з безпосередньою загрозою. У листопаді Ждановський районний суд визнав її шлюб недійсним. Вона звернулася до міського суду, який повернув справу до районного. Ізотов написав заяву, в якій наполягав на законності шлюбу з Ромашовою. Однак районний суд проігнорував цю заяву і став готувати розгляд справи та наступне ймовірне вислання Ромашової з Москви.

Одного березневого дня 1981 року Надія Мартова працювала за в’язальною машиною на трикотажній фабриці «Дніпрянка» в Дніпропетровську, коли біля неї зупинилася одна з колег і сказала, що її викликають до актової зали, де проходить засідання профкому фабрики.

Мартова підвелася й пішла довгим коридором до актової зали, де на неї чекали керівники фабрики, включно з директоркою Ольгою Федоровою та головою профкому Всеволодом Рясуєм. Шість років тому Мартова стала об’єктом цькування на фабриці через те, що наполягала на своєму праві на велику окрему квартиру як мати чотирьох дітей.

Коли Мартова сіла, Федорова повідомила, що отримала листа з облради з проханням дати Мартовій квартиру. «Я розглянула таку можливість, — сказала вона, — але не збираюся цього робити, бо Мартова — злодійка й постійно пише скарги. Через неї ми не можемо працювати. Мартову треба звільнити, а не квартиру їй давати».