Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Зазвичай у цей період такі інструктори, як Барабашов, сиділи на телефоні з 9-ї ранку до 9-ї вечора, а ще були чергові, які всю ніч підтримували зв’язок із головними нафтопереробними підприємствами та сортувальними станціями, забезпечуючи постачання палива до тих заводів, де воно було потрібне.

Однак того дня, коли Барабашов повернувся на Стару площу, більшість тамтешніх співробітників були відсутні, секретарки байдикували за своїми столами, а телефони майже мовчали. Наприкінці 1988 року в апараті ЦК відбулося значне скорочення штату. Із сорока двох співробітників відділу хімічної промисловості залишилося лише дев’ять, і їм було наказано «не втручатися» в економіку.

Коли почалися жнива, ті, що залишилися у відділі, без особливого ентузіазму зробили кілька дзвінків, не дуже розуміючи, чого від них чекають. Замість віддавати накази вони тепер писали звіти, на які ніхто не зважав.

«Товарна біржа існує для того, щоб допомагати підприємству розв’язувати свої проблеми, — говорив Олександр Солнцев директорові казанського заводу холодильників в червні 1991 року. — Раніше вам доводилося покладатися на відділ постачання вашого заводу, щоби придбати потрібні матеріали, а ми можемо дістати їх для вас швидко, безболісно та ефективно».

Коли розвалилася система централізованого планування, товарні біржі стали виникати по всій країні. Солнцев був представником Нижньогородської товарної біржі, яка, маючи щоденний обіг у мільйони рублів, стала найбагатшою комерційною структурою в області.

Директор заводу почав дратуватися. «Ви — пройдисвіт, — сказав він. — А ваша біржа — це збіговисько вискочнів». — «Біржа — це джерело сировини та новий канал збуту, — відповів Солнцев. — Вам потрібне і те, і те. Питання в тому, чи здатне це суспільство існувати, спираючись на здоровий глузд. Я гадаю, що здатне. Інакше я б цим не займався».

Одного сонячного дня в червні 1991 року Павло Лебедєв — директор силікатного заводу в місті Бор — роздав інформаційні листки працівникам, що зібралися в актовій залі заводу для обговорення нової ідеї — приватизації.

«Цей завод дуже прибутковий, — говорив Лебедєв, — але зараз 94 відсотків прибутку забирає міністерство. Якщо ми станемо власниками, ці прибутки зможемо розподіляти між собою».

Хоча підприємства в СРСР нібито належали робітникам, ідея розподілу прибутків була новою. Люди намагалися зрозуміти, що їм дасть приватизація.

«Як ми отримуватимемо те, що нам потрібно? — запитував один із робітників на зборах. — Адже держава забезпечує нас матеріалами».

«Ми виробляємо 150 мільйонів силікатних цеглин на рік, а цегла — дефіцитний товар, — сказав Лебедєв. — Тобто ми маємо дефіцитний товар, і вони мають дефіцитні товари, тож ми будемо обмінювати свій дефіцит на їхній».

Лебедєву були добре відомі проблеми роботи заводу. Підприємство споживало величезні обсяги газу, електрики та сировини, щоби йому не скоротили фінансування. Водночас робітники вирізнялися цілковитою байдужістю. Якщо виходило з ладу обладнання, ніхто не переймався його ремонтом. Завод був третім у місті на місяць за кількістю робітників, підібраних п’яними на вулиці й відправлених до витверезника. Але остаточно переконало Лебедєва у потребі приватизації підприємства постійне вручання партії в його роботу.

Наприкінці серпня 1990 року він отримав наказ відрядити сорок робітників до сусіднього колгоспу копати картоплю. А 1 вересня його викликали до місцевого комітету партії, і перший секретар дав йому доручення надіслати ще шістдесят робітників для допомоги в завершенні до 30 вересня житлового будинку, що зводився поблизу. Лебедєв став пояснювати, що не може знайти шістдесят вільних робітників після того, як відрядив сорок осіб на збирання картоплі.

«Я тут не для того, щоби вислуховувати пояснення», — сказав перший секретар.

«У такому разі, — відповів Лебедєв, — я звільняюся».

Наступного ранку Лебедєва знову викликали до міськкому. «Ви вчора дуже неввічливо поводились із першим секретарем, — сказав йому один із партійних функціонерів. — Але він усе ж таки вирішив зняти з Вас відповідальність за картоплю, бо будівництво житлового будинку треба завершити вчасно».

Цей інцидент став для Лебедєва останньою краплею. Коли почалася приватизація державних підприємств, він вирішив, що його завод буде першим.

«Приватизуючи підприємство, — пояснював Лебедєв робітникам, — ми стаємо самостійними. Єдине, що ми винні державі, — це податки». — «А якщо ми матимемо збитки?» — запитав один із робітників. «Оце і буде наше та ваше завдання — забезпечити, щоб цього не сталося», — відповів Лебедєв.