Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Вночі важкі вантажі слизьких труб тягали з місця на місце чоловіки, які від сп’яніння майже нічого не бачили. Жінка, що керувала підйомником у цеху, кричала: «Петько, геть звідси!» — робітникові, який із безглуздою посмішкою дивився на неї з-під в’язанки труб, що висіла у нього над головою. «Не хвилюйся, Марусю, — відповідав він, — усе гаразд». І падав на підлогу.

Іноді нічну зміну пожвавлювала філософська дискусія.

«Ти п’яний, — говорив один із робітників. — Тебе міліція забере до витверезника». — «Вони нічого мені не зроблять, — відповідав інший. — Я благонадійний. Володимир Маяковський казав: “Моя міліція мене береже”».

«Ну, що там Маяковський! Він погано вчинив — застрелився. Жодний християнин такого б не зробив».

«Ти віриш у Бога?»

Дискусія на мить перервалася, бо її заглушив гуркіт труб, що скотилися з автонавантажувача, та верещання блоків нагорі.

«Бога немає. Але щось є». «Ти примушуєш своїх дітей вірити в Бога?»

«Вони мають вірити у власні сили, може, й у Бога, якщо це те, у що вони вірять».

У нічну зміну часто траплялися нещасні випадки. Однієї ночі, коли Танчук був начальником зміни, один із робітників позбувся частини пальця: той був засунутий у трубу, коли її раптом підняв кран. За кілька секунд після цього робітник — п’яний до нестями — підійшов до Танчука й сказав, показуючи на оголену кістку: «Ти дивись!» — наче пошкодив не власне тіло, а якесь обладнання. Танчук хотів відвести робітника до медпункту, але його зупинив заступник. Якщо нещасний випадок буде зареєстровано, робітникові не оплатять лікарняний, бо він був п’яний, коли це сталося. Танчука звинуватять у тому, що допустив його до роботи в такому стані. Насправді Танчук не мав іншого виходу, як ставити на нічну зміну п’яних працівників, щоби мати достатньо людей, але зрештою він погодився зі своїм заступником і не став офіційно фіксувати нещасний випадок.

Отримавши першу допомогу, постраждалий підійшов до Танчука зі своїм покаліченим пальцем і сказав: «Я виховав двох своїх дітей у дусі відданості народу». Судячи з його тону, він не вважав, що з ним трапилося щось надзвичайне.

«Ось чому Гітлер програв війну, — говорив мені Танчук пізніше. — Цей робітник не дивиться на цей обрубок як на свій палець. Все це — справа державна».

Нещасні випадки фіксували, коли обставини не залишали адміністрації вибору. Одного вечора глуха прибиральниця впала в темряві на слизькій підлозі цеху і потрапила під вагонетку. Її тіло було так спотворене, що її потім не одразу впізнали. І все ж факт смерті було неможливо приховати, тому згодом її особу було встановлено, і нещасний випадок зафіксовано.

Вантажники працювали лише за наявності залізничних вагонів, до яких треба було завантажувати готові труби. Вони із принципу не готували труби для наступного ранку. Коли вночі прибували вагони й уже не було можливості ухилитися від роботи, вантажники виконували своє завдання належним чином. Проте щойно роботу було завершено, вони знову сідали й починали пити горілку або чифір. А потім, геть п’яні, чекали на денну зміну.

На московському машинобудівному заводі «Арсенал» в Росії головною метою, схоже, теж було ухиляння від роботи. Сергій Возников улаштувався на завод верстатником, і перше, що він зазначив, це постійне лайливе невдоволення робітниками та їхня реакція на неї — прагнення працювати якомога менше.

Робочий день розпочинався о 8-й годині ранку. Доки тривало безперервне постачання матеріалів, робітників утримував біля верстатів ритм праці. Як правило, вони залишалися на своїх місцях до 11-ї години, коли була передбачена обідня перерва. Проте, якщо з верстатом щось траплялося, вони не робили нічого — просто сиділи поруч або виходили на перекур.

Крім верстатників, на заводі була ще безліч допоміжного персоналу: вантажники та пакувальники, оператори підйомників, бригади техобслуговування та ремонту, а також чималий адміністративний штат, включно з інженерами, бухгалтерами та керівниками. Бригади техобслуговування більшу частину дня сиділи на лавках і курили. Якщо якийсь верстат потребував ремонту, начальник цеху давав письмове доручення члену бригади, який не квапився його виконати. Коли начальник питав, чому роботу не зроблено, робітник зазвичай пояснював, що в нього було інше доручення, або не було запчастин, або в нього вкрали валізку з інструментами. Зрештою минали години чи навіть дні, поки він виконував заявку начальника.