Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Якби в мене був останній шмат хліба, а Ви були б голодні, — сказав перший Володя, — я би відрізав Вам половину. Мені однаково, хто Ви — англієць, американець, в’єтнамець, ізраїльтянин. Мені байдуже, хто Ви є. Ми всі люди. Я впевнений, що ми ввійшли до Афганістану із суто гуманітарних причин, щоби допомогти іншим».

Ця зустріч немовби задала тон нашому перебуванню в Шадринську — надалі ми зі Шмідтом не знайшли в місті майже нікого, хто не схвалював би цього вторгнення. Місцева газета «Шадринский рабочий» і обласна «Зауральская правда» присвячували більшість своїх матеріалів врожаю зернових або прогулам на заводах, а центральна преса та телебачення описували введення військ в Афганістан як «братерську допомогу». Внаслідок цього в ізольованому Шадринську ця пропаганда і була реальністю.

Вранці нашого другого дня в місті ми зустрілися з Леонідом Дмитрієвим, очільником місцевої комсомольської організації, і впродовж кількох годин він забезпечував нас фактами: в Шадринську шість лікарень, 75 закладів роздрібної торгівлі, 45 кафетерієв, 4 тисячі приватних автомобілів, 800 весіль на рік... Коли ж я спитав, як люди в Шадринську зреагували на введення військ в Афганістан, Дмитрієв сказав, що не може коментувати те, що виходить за межі його компетенції.

«Але ж Ви мали щось чути», — сказав я.

«Так, — відповів він, — ставлення людей не є таємницею. Ми підтримуємо політику ЦК».

Під час обіду в готельному ресторані до нашого столику підсів кремезний, підстрижений йоржиком будівельник. «Ви, американці — такі розумники, — сказав він. — Їй-бо, розумники! Приїхали сюди питати про Афганістан. А в скількох країнах самі тримаєте війська? Скільки ваших баз довкола всього Радянського Союзу? Афганістан — наш південний сусід. Ми надали допомогу Афганістану — так само, як надавали її Іспанії під час іспанської Громадянської війни, щоб запобігти її поширенню. Якщо хочете знати, тут усі підтримують уряд».

Одностайність думок у Шадринську і справді була би приголомшливою, якби не один інцидент, що випадав із загальної картини.

Того дня ми з Біллом пішли на прогулянку й натрапили на занедбану церкву. Вся вона, за винятком червоної дзвіниці та золотої бані з хрестом, була оточена поламаним, пошарпаним риштуванням. У порожніх віконних отворах гніздилися ворони, а поміж риштування гралися кілька хлопчаків, вбігаючи й вибігаючи з порожньої церкви. На церковному подвір’ї якийсь старий наповнював відра піском. Я спробував із ним заговорити — спитав, чи тривають реставраційні роботи. Він засміявся: «У держави є важливіші завдання, ніж реставрація церков! Спочатку вони руйнували церкви, тепер їх реставрують. Я пам’ятаю, як знищували цю. Підірвали стіну, спалили ікони. Потім забрали срібло та золото. Сказали — потрібен метал для промисловості».

Я намагався продовжити бесіду, але старий поклав лопату, підняв свої відра, і, не звертаючи на нас уваги, пішов через високі бур’яни до сусідньої ділянки.

Ця випадкова зустріч стала єдиною, коли я почув від мешканця Шадринська коментар, який свідчив про вільний погляд на реальність. В усіх інших випадках я ніби опинявся в якійсь тихій заводі ілюзій, де будь-яка інформація потрапляла до мешканців лише у відфільтрованому вигляді, пройшовши через сито брехні.

Того вечора в нашому готельному номері я ввімкнув свій короткохвильовий радіоприймач, спробував налаштуватися на Російську службу «Бі-Бі-Сі» й упіймав дуже чіткий сигнал. Слухаючи повідомлення, я дивувався, чому іноземні радіопередачі мають, судячи з усього, такий малий ефект. І дійшов висновку, що правдива інформація не переконує людей почасти тому, що вони мають мало нагод діяти на її підставі. Те, що передавало «Бі-Бі-Сі» стосовно Афганістану, прямо суперечило версії подій, запропонованій радянськими засобами масової інформації. Тому ці передачі насправді, мабуть, лише зміцнювали офіційний курс, змушуючи жителів міст на кшталт Шадринська заявляти про свою віру в систему просто заради того, щоби переконати самих себе, що світ, в якому вони живуть, не є абсурдним.

Наступного дня я вийшов на прогулянку дуже рано. Над містом висів легкий туман, а будівлі та лавки були вкриті росою. Мені раптом спало на думку, що я знайшов місце, де б’ється серце Радянського Союзу, — місце, далеке від світу Москви та Ленінграда, де за цілковитої ізоляції система тотального контролю за інформацією отримує замислений нею результат.