Через тридцять років Мюльберг нічого не міг згадати про того незнайомця — ні його імені, ні вигляду, пам’ятав лише, що той був росіянином чи білорусом, що мав років сорок. Проте ця зустріч змінила його життя. Він тоді сказав незнайомцю, що хоче стати моряком, і той запропонував йому поїхати до Радянського Союзу. Сказав, що СРСР — це рай, і там можна буде працювати на будь-якому судні. За три десятиліття свого радянського досвіду Мюльберг переконався, що незнайомець не брехав. Просто він ідеалізував радянське життя такою мірою, що й сам вірив у те, що каже. Він спрямував Мюльберга до радянського військового представництва в Баден-Бадені, і за сім тижнів Мюльберг, не маючи жодного уявлення про країну, до якої їде, сів на потяг і разом із іншими репатріантами вирушив до СРСР.
Мюльберг прагнув утекти з безрадісної післявоєнної Німеччини, але попри свою жагу до мандрів був не готовий опинитися в країні, населення якої жило в світі міфів.
Він пройшов перевірку в таборі для репатріантів під Гродно, а потім його посадили на потяг до Риги, де він уперше зіткнувся зі світом чужої ментальності.
Поки потяг мчав сільською місцевістю, Мюльберг підслухав розмову двох колгоспників. Один із них говорив: «У нашому колгоспі все залежить від голови. Якщо голова добрий, то бувають шкіряні чоботи, й люди можуть їх купити». Мюльберга це зауваження збентежило. В Німеччині люди були бідні, але свою бідність вважали тимчасовою, наслідком спустошливої війни. Думка, що люди мріють про керівництво колгоспом, досить ефективне, щоби були гроші на чоботи, здалася йому дивною. Інший колгоспник сказав: «В нашому колгоспі все добре. Цього року я засолив діжку огірків і капусти». Це здивувало Мюльберга ще більше. Якщо можливість засолити діжку капусти та огірків — це «добре», то що ж тоді є нормою?
Мюльберг прибув до Риги й одразу вирушив до Лієпаї, де провів своє дитинство перед війною. У нього залишилися приємні спогади про це місто, тож він був тим більше вражений побаченим. Порт був обнесений бетонними мурами з колючим дротом і охоронявся прикордонниками. Латвійські газети попереджали про «диверсантів», і всі мости теж були під охороною. В Німеччині мости не охороняли навіть під час війни.
З Лієпаї місцеві чиновники відправили Мюльберга назад до Риги, де він зіткнувся з іще одним прикладом радянської ментальності. Йому сказали, що він не може стати радянським громадянином, бо відмовився від латвійського громадянства в 1939 році. Коли він відповів, що йому байдуже до громадянства, бо він лише хоче стати моряком, чиновники сказали, що й цього не можна, бо він — особа без громадянства. Водночас вони повідомили, що він не може залишити країну, й запропонували оселитися в Даугавпілсі, за 240 кілометрів від узбережжя.
Мюльбергу було лише 17 років, але він почав усвідомлювати, що приїзд до СРСР був помилкою. Він поїхав спочатку до Даугавпілса, а потім до Куртспілса, де знайшов роботу — наглядати за вітряком. Однак отримуваної платні не вистачало на життя, і Мюльберг у відчаї поїхав до Москви, стрибаючи до потягів на ходу.
У 1949 році в Москві не було німецької амбасади, тож Мюльберг став розпитувати, як пройти до посольства Австрії. А оскільки він погано говорив російською мовою, то його спрямували до амбасади Австралії. Коли він подзвонив там у дзвінок, між ним і дверима виріс міліціонер.
Мюльберга заарештували й привезли на Луб’янку, звідки після допиту відправили назад до Латвії. Через півтора місяця його знову заарештували й засудили до 18 місяців ув’язнення за порушення паспортного режиму. Менше ніж за рік після прибуття до СРСР він уже сидів у в’язниці.
Звільнився Мюльберг на початку 1950-х. Вийшовши на свободу, він поїхав до Одеської області, де влаштувався на роботу в колгосп, і там побачив, як люди живуть у світі ілюзій.
У 1950-х роках колгоспникам не дозволялося залишати колгосп без одностайної згоди всіх його членів. Коли Мюльберг сказав односельчанам, що це означає рабство, вони відповіли, що це «колгоспна демократія», а вони — «найвільніші люди в світі».
Коли я зустрівся з Мюльбергом на початку 1980-х років, він жив зі своєю дружиною-росіянкою та дітьми в селі Берендеєво Ярославської області. Трохи пізніше він пережив серцевий напад і на невизначений час переїхав із родиною до Москви, оселившись у квартирі на Зубовському бульварі.
Приблизно в цей час повернення Мюльберга до Німеччини стало виглядати реальним. Посольство ФРН погодилося підтримати його заяву про надання західнонімецького громадянства, і з урахуванням цієї обставини він почав розшукувати в Москві дисидентів й іноземців. Водночас він зустрічався і з іншими громадянами, і я попросив його записувати свої враження так, немовби він уже живе не в цій країні.
Читать дальше