Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Здесь есть возможность читать онлайн «Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 2017, ISBN: 2017, Издательство: Дух і літера, Жанр: История, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Радянський Союз став першою в історії державою, в якій офіційна ідеологія пронизувала всі сфери й рівні життя, перетворюючи громадян на безликі та взаємозамінні гвинтики колосальної системи. Американський журналіст Девід Саттер, який у 1970–1990-ті роки працював кореспондентом в СРСР, в своїй книзі показує життя радянських людей і трагічні наслідки цього соціального експерименту.

Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Нашим сусідом по купе був шкільний учитель на пенсії. Він розповів нам, що брав участь у зустрічі на Ельбі російських і американських військ у 1945 році. Він згадував, які дружні стосунки були тоді між обома країнами. «Ми б і досі були друзями, — сказав він, — якби не Черчилль. У 1946 році я чекав на демобілізацію, коли Черчилль виступив зі своєю промовою у Фултоні про “залізну завісу”. Наказ про мою демобілізацію було скасовано, і мені довелося відслужити ще рік. І все через Черчилля».

Ми стали розмовляти про Олімпійські ігри, якими тоді були зайняті думки майже в усіх, і я спитав у вчителя, що він думає про американський бойкот, оголошений президентом Картером.

«Це ганьба, що американська команда не приїде, — сказав він. — Я розумію, це пов’язано з Афганістаном, але це ж політика. Політика не повинна втручатися в спорт. Це різні речі».

«То Ви не схвалюєте цього бойкоту?» — спитав я.

«Мені шкода спортсменів — так пролетіти після всіх цих тренувань».

Ми вийшли в коридор і продовжили нашу бесіду, дивлячись на берези та поля Московської області, що проминали за вікном потяга. Я не наважувався згадати про Афганістан, але оскільки вчитель сам про нього згадав, то я спитав, що він думає про тамтешню війну.

«Ми лише надали Афганістану допомогу, — сказав він, вочевидь збентежений усією цією дискусією, — так само, як американці допомогли нам під час Великої Вітчизняної війни».

«Тож Ви не вважаєте цю війну в Афганістані вторгненням?»

«Звісно, ні, це радянська допомога. Все офіційно, заклик про допомогу був надрукований у наших газетах».

Вчитель повернувся до купе, а ми зі Шмідтом залишилися в коридорі ще на кілька годин, милуючись панорамою лісів і полів. Ми ще багато з ким бесідували впродовж цієї подорожі до Шадринська, яка тривала 39 годин, але почуття вчителя поділяли, схоже, майже всі. Ніхто не сумнівався (принаймні зовні) в тому, що радянське вторгнення є «братерською допомогою», наданою у відповідь на «заклик» уряду Кармаля, хоча цього уряду на момент заклику вже не існувало, і цей факт мав бути очевидним для всіх.

Стемніло, й у вагоні запала тиша. Провідниця рознесла пасажирам склянки із чаєм, а музику, що лунала із динаміків, вимкнули. Єдиним звуком залишився ритмічний стукіт коліс. Тим часом вагоном поширилися чутки, що тут їдуть двоє американців, і до нашого купе з пляшками горілки потяглися гості — поговорити. Серед них були робітник із Архангельська, молодий солдат, робітник із Ленінграда та чиновник із Мінська. Це дало нагоду знову відкрити дискусію про бойкот Олімпіади та вторгнення в Афганістан.

Ленінградець сказав, що, на його думку, президент Картер намагається залякати Радянський Союз, але хоч що там би робив Картер, радянський народ цілком підтримує рішення допомогти уряду Кармаля в Афганістані.

«Не всі радянські громадяни були за, — сказав я. — Як щодо Сахарова? Він засудив це вторгнення і був засланий».

Атмосфера в купе була дружньою, наші супутники підливали нам у склянки горілку, але згадка про Сахарова зачепила їх за живе.

«Сахарова ніколи не карали за те, що він говорив, — зауважив учитель. — Радянський Союз — демократична країна. Тут людей карають лише за конкретні вчинки. А Сахаров хотів створити уряд науковців, щоб очолити його».

«Це так, — сказав ленінградець. — Сахаров живе тут, а працює проти інтересів держави. Його треба замкнути надовго».

«Ви вважаєте, що це правильно — замкнути людину лише за те, що Ви з нею не згодні?» — спитав Шмідт.

«У вашій країні те саме, — сказав чиновник із Мінська. — Ви критикуєте нас через Сахарова, а згадайте, що сталося з Мухамедом Алі, коли він виступив проти війни у В’єтнамі. Його ледь не посадили до в’язниці».

«У “Літературній газеті”, — сказав учитель, — писали, що Сахаров отримував гроші з-за кордону на антирадянську пропаганду. Ось щойно написали в “Літературній газеті”».

Я спитав учителя, чи не спадало йому колись на думку, що те, що пишуть у радянських газетах, може бути неправдою.

«Як це може бути неправдою? — здивувався він. — Вони ж не перекручують інформацію. Повідомлення передаються миттєво. Показують кореспондентів у Нью-Йорку, Вашингтоні, Лондоні. Є факти. Факти не можна перекрутити».

«Ви колись слухаєте іноземні радіостанції?» — спитав я.

«П’ять-шість років тому, — відповів учитель, — люди слухали “Голос Америки” або “Бі-Бі-Сі”, бо вони передають новини негайно, а наше радіо тоді давало інформацію лише через два-три дні. Але тепер наше радіо передає її швидше, ніж “Голос Америки”, тому інтерес до західних радіостанцій зник».

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу»

Обсуждение, отзывы о книге «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x