«Я вірила в соціалізм, коли була молодою дівчиною, та і як можна було не вірити, коли скрізь — по радіо, по телебаченню, в газетах — ми тільки й чули, що в нас найщасливіша, найзаможніша, найкраща країна в світі.
Я жила в сільській місцевості, в радгоспі, й бачила, що врожай ніколи не збирають до кінця і хліб залишають у полі, але я думала, що наш радгосп є винятком, що врожаї скрізь збирають, як належить.
Коли до влади прийшов Горбачов, я почала стежити за тим, що відбувається в країні. У 1986 році я склала іспит із історії КПРС, і одне із запитань стосувалося викриття троцкистсько-зінов’євського блоку. Я відповідала, як написано в підручниках: Троцький і Зінов’єв були ворогами, й засудити їх було необхідно. А за рік їх було реабілітовано — зрештою виявилося, що вони не були ворогами.
Викладачі були геть розгублені й не знали, чого вчити. А ми втратили будь-який інтерес до історії партії і взагалі до історії країни. У світогляді студентів у той час сталися різкі зміни. Для мене Ленін був чимось на кшталт бога. Я вважала, що революція — це добре, потім дійшла висновку, що її занапастила банда злочинців, яка скористалася нею. Тепер я бачу, що сама революція була помилкою. Жовтнева революція — трагедія Росії. Із часом це стає дедалі яснішим».
«Ще півроку тому я вважав, що Ленін був великою людиною, але тепер я вже так не думаю», — розповідав студент МДУ Вадим Прахт, коли ми розмовляли з ним одного вечора в листопаді 1990 року в кімнаті гуртожитку, яку він ділив із двома однокурсниками.
«Мені зазвичай було неприємно чути анекдоти про Леніна. Я вважав його святим. Може, настане час, коли я скажу, що треба прибрати всі пам’ятники й винести його з мавзолею.
Кілька років тому мені було б дивно чути про окремі республіки. Вони були в нас як штати в Америці. Ми всі вірили в соціалізм. Нашим кредо була дружба народів.
Я вважав, що США — країна величезних контрастів, що там є невеличка група, яка живе добре, а що стосується простих людей, то я був переконаний, що вони живуть гірше за нас. Я думав — слава Богу, що я народився в СРСР, де кожному гарантоване пристойне життя — не розкішне, але пристойне. В Сполучених Штатах, здавалося мені, всі живуть у страху перед завтрашнім днем.
Коли я чув про боротьбу за права людини в СРСР, то думав: ті, хто про це говорить, просто негідники. Коли США заявляли, що ми порушуємо права людини, я думав: це США їх порушують, у них кольорове населення — це не просто другосортні громадяни, а взагалі ізгої. Таке уявлення створювало в нас телебачення. Я гадав, що в Америці є невеличка група людей нагорі, яка живе добре і думає лише про збереження влади в руках буржуазії, і всі мої знайомі та сусіди в Хмельницькому вважали так само.
Я пішов до армії, тож був відрізаний від гласності й усього, що відбувалося в країні, але коли повернувся в 1989 році, то почав читати й був шокований тим, про що довідався. Я прочитав “Архіпелаг ГУЛАГ” у часописі “Новый мир” і був уражений самим уже масштабом репресій. Я не уявляв, що за будь-яке безневинне слово можна було потрапити до таборів, і не розумів, що ця система була побудована так, що люди, які туди потрапляли, до останнього вірили в Сталіна.
Якось навесні в програмі “До і після опівночі” був фільм про Нідерланди. Показували якийсь фестиваль із квітами, вулиці, де людям не доводиться проводити час у чергах, країну, де людині не треба постійно перейматися тим, де купити шматок м’яса або де провести відпустку із сім’єю. Там панує приязна атмосфера, люди посміхаються один одному. А тут якщо посміхнешся комусь, то у відповідь отримаєш лайку».
Одного сонячного дня наприкінці весни 1990 року Долорес Ахметова — студентка університету, яка працювала екскурсоводом у музеї Леніна в Уфі, — побачила, що до музею заходить екскурсійна група лише з 15 туристів. Це її здивувало, вона звикла до набагато чисельніших груп — раніше вони ніколи не бували меншими за 40 осіб.
Долорес відвела керівницю групи вбік і спитала, чому та привела так мало людей. «Я оголосила в автобусі, що ми прибули до музею Леніна, — пояснила та, — і половина туристів відмовилися виходити з автобуса».
Впродовж багатьох років ставлення до Леніна в Уфі було напіврелігійним, і атмосфера в музеї Леніна — рубленому будиночку, де Ленін провів у 1900 році три тижні, відвідуючи свою дружину Крупську, — нагадувала церковну. Відвідувачі тихо слухали, коли Ахметова та інші екскурсоводи показували їм експозицію й розповідали про життя Леніна, а дітей приводили сюди на уроки історії. Коли Ахметова вела екскурсантів до спартанської кімнати на другому поверсі, де Ленін жив із Крупською, відвідувачі були сповнені такої шанобливості, ніби проходили повз труну.
Читать дальше