Народ на площі був налаштований на підтримку армії та став заперечувати проти присутності пікетників. Один чоловік кричав: «Радянська Армія — школа вбивць, а американська армія — не школа вбивць? Що має робити армія — будинки будувати? Армія має вбивати та знищувати».
Але не всі апелювали до розуму Кукобаки. Дехто став жбурляти в демонстрантів різні предмети, й для запобігання справжній сутичці міліція утворила кордон між натовпом і демонстрантами.
Люди були роздратовані їхніми плакатами й намагалися в обхід міліції дотягнутися до пікетників кулаками. Кукобака отримав удар в обличчя. Лунали й антисемітські вигуки: «Жидівські пики!»; «Сіоністи!» Однак, попри штовханину, міліції вдавалося зберігати відстань між двома групами. І що найбільше приголомшило Кукобаку — міліціонери, здавалося, співчували саме пікетувальникам. Якась жінка з натовпу кричала їм: «Чому ви не припините це неподобство?» Один із міліціянтів відповів: «У вас своя думка, у них своя. Вони висловлюють свою думку. Це демократія».
«В усі ці роки застою я не мав уявлення про світ», — говорив Сергій Осінцев, студент театрального факультету, коли ми одного вечора йшли до Тюменського драмтеатру.
«Крім СРСР, не існувало більше нічого. Якщо говорити про Америку, то величезною загадкою було — чому вони не хочуть жити в мирі. Рейган був таким кровожерливим, що здавалося, ніби він нічого, крім війни, не бажає. Ми чекали, що Америка нападе на нас. Ми припускали, що хтось у США натисне кнопку, і тоді кінець, бо ми, звісно, теж натиснемо свою кнопку. У школі нас учили, як рятуватися в разі газової атаки. Ми тренувалися вдягати протигази. Нас учили збирати автомат Калашникова на швидкість. Всі вірили, що все це робиться заради оборони й у нас немає іншого вибору, бо ми маємо такого сусіда, як Америка, яка тільки тим і займається, що накопичує зброю.
Було важко уявити собі людей, які живуть в Америці. Це було, як темний бік Місяця. Ми знали лише те, що там безліч убивць, наркоманів і повій, і взагалі — це місце, де тебе будь-якої миті можуть убити. Нам показували безробітних, що вмирають на вулицях, хоча тепер — якщо вірити нашим газетам — виявляється, що безробітні живуть там не так уже й погано.
Коли почалася гласність, стали показувати фільми про США. У програмі “Взгляд” був цикл під назвою “Аисти з Америки”. В одній із цих передач показали фільм про американську поліцію. В Америці поліція захищає людину. Якщо ви попросите американського полісмена про допомогу, він вам її надасть у будь-який час.
А ще ми побачили картинки з американських крамниць, і я замислився, чому цього немає у нас, чому я мушу годинами стояти в черзі за хлібом. Американці не знають такого приниження, як стояння в чергах. Там можна замовити телефоном — і вам усе привезуть додому.
В Америці живуть люди. А тут живуть піддослідні кролики, на яких спочатку випробували соціалізм, а тепер випробовують перебудову.
Раніше люди думали, що ми доживемо до комунізму, і все буде безплатно, і ми почнемо добре жити. Тепер ми зрозуміли, що нічого цього не буде, що є лише боротьба за владу. Була така програма “П’ятсот днів”. Незрозуміло, прийняли ми її чи ні. Вже третій рік, як ми перейшли на ринкову економіку, а я не бачу жодних змін.
Тепер я ставлюся до Америки позитивно. Я за приватну власність. Я вважаю, що коли власність приватна, можна проводити опитування і з’ясовувати, який театр хочуть люди. А зараз, коли йде нова вистава, то в перший вечір зала повна, а потім людей приходить дедалі менше. В театрі 670 місць, а на виставі може бути 30 чи 50 глядачів. А то й усього двоє.
Люди не ходять у театр, бо не знають, чи вистачить їм грошей на життя. Магазини практично порожні, єдине, що можна купити, — це морська капуста.
Я прожив усього двадцять років і вже нічому не вірю. Коли був піонером, вірив у світле майбутнє. А тепер мені здається, що ми стоїмо перед чорною дірою.
Ми не здатні вільно мислити. Нас привчають мислити в певних межах.
Я не емігруватиму до Америки. Я б хотів просто поїхати подивитися. Жити там було б страшно. Не думаю, що я здатен бути вільним, а там усе б залежало від мене. Може, якби я туди поїхав, то призвичаївся б. Але ж треба засвоювати новий спосіб мислення й цілком змінюватись.
Я відчуваю якусь прихильність до цієї країни. Я тут народився, російська — моя рідна мова. В Америці, боюсь, я буду нікому не потрібний».
«Гласність зняла полуду з очей, бо ми геть нічого не знали», — говорила Марина Баранова, бібліотекар одного з тюменських підприємств, коли ми бесідували в приміщенні факультету соціології Тюменського університету.
Читать дальше