Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Філатова роками вчила студентів, що в Радянському Союзі засоби виробництва належать усім. Але робітники, яких вона опитувала, вочевидь так не думали. Її сумніви стали ще глибшими, коли в програмі «П’яте колесо» стали показувати свідчення людей, які пережили звірства сталінської доби. Філатова була зворушена історіями людей, які могли жити буквально поруч із нею.

У 1987–1988 роках життя Філатової набуло іншого сенсу. Змушена впродовж дня писати свою дисертацію із традиційної теми, вечорами вона стала відвідувати спецфонд Інституту наукової інформації, де зберігалися книжки, заборонені в СРСР, але цілком доступні на Заході. Цим фондом могли користуватися лише викладачі ідеологічних предметів, які вважалися політично надійними, тож Філатова почала читати книжки про демократичне суспільство та твори Вебера і Макіавеллі.

Філатова виховувалася на ідеї, що в політиці цілі виправдовують засоби, але тепер почала думати, що все не так просто. Якщо кінцева мета системи — добробут людини, засоби, які застосовує система, не можуть бути аморальними. Проте якщо мета системи — сприяти інтересам конкретного класу, то ці засоби майже автоматично стають аморальними, бо, за логікою, утискають представників решти класів. І тут виникало інше запитання: якщо комунізм не є науковим, то яким він є? Ненауковим?

У МДУ, де Філатова теж читала лекції з наукового комунізму, водночас працюючи над дисертацією, студенти тупотіли ногами, коли починалася лекція, а дехто просто сидів і читав газети. До декана надходило багато листів із проханням скасувати цей предмет, бо він не відповідає дійсності.

У грудні Філатова завершила свою дисертацію, присвячену економічним стосунками між Радянським Союзом і країнами РЕВ (Ради економічної взаємодопомоги). У січні 1989 року вона повернулася до Інституту нафти та газу, де студенти виявилися не менш бунтівними, ніж у МДУ. Філатова прийшла на засідання факультету й у присутності п’ятнадцяти викладачів оголосила, що відмовляється надалі викладати науковий комунізм, і додала, що від цього часу викладатиме політологію. Декан факультету, не ризикуючи вступати в суперечку перед групою викладачів, чия віра в ідеологію теж зазнала жорсткого випробування подіями останніх років, неохоче погодився.

Самовизволення «П’ятого колеса» викликало майже паніку в ленінградських партійних органах, які зрозуміли, що не можуть накласти на програму навіть найменших обмежень без ризику наразитися на реакцію громадськості. У вересні 1988 року «П’яте колесо» показало фільм про міліцейський розгін демонстрації на місці масових поховань у білоруських Куропатах, де відбулася ексгумація тіл тисяч жертв сталінського терору. Спочатку керівництво телеканалу заборонило цей сюжет, але у відповідь колектив «П’ятого колеса» відмовився робити програму. Наступного дня до Ленінградського телецентру прийшли з протестом три тисячі осіб, і врешті-решт фільм було показано.

У грудні 1988 року, коли стався землетрус у Вірменії, Куркова підготувала коментар, в якому провину за загибель 50 тисяч осіб покладала на низьку якість будівництва в цій сейсмічній зоні. Директор Ленінградського телебачення наказав Курковій зняти цей коментар. У відповідь вона в прямому ефірі розповіла про заборону. Це був перший випадок, коли тележурналіст відкрито кинув виклик цензурі на телебаченні, однак проти Куркової не було вжито жодних заходів.

Преса ставала вільнішою, й у людей почав змінюватися настрій. Журналісти «П’ятого колеса» стали знаменитостями, їх впізнавали на вулицях, а перехожі, які раніше уникали телеоператорів, тепер охоче говорили на камеру і вірили, що їхня думка щось важить і може щось змінити.

Наприкінці 1988 року, сподіваючись вплинути на журналістів і якось їх переконати, керівник ідеологічного відділу Ленінградського міськкому партії Галина Баринова прийшла на збори колективу Ленінградського телебачення. «Ви знаєте народ, — сказала вона, — і те, що ви робите, створює нездорову атмосферу. Ми остерігаємося вибухів і кровопролиття. Не забувайте — це партія почала перебудову». Проте її заклик, який не супроводжували погрози звільнення, мало кого переконав і фактично був проігнорований.

На початку 1989 року, коли в СРСР готувалися до перших напіввільних виборів, Ленінград був уже не тим містом, що рік тому, і в цьому була чимала заслуга «П’ятого колеса».

Передачами, які справили найбільший політичний ефект, стали три програми про привілеї партійної еліти. В центрі уваги першої з них були дачі керівників на Кам’яному острові. Репортерка «П’ятого колеса» Зоя Беляєва разом із оператором видиралася на мури, щоби зафільмувати ці розкішні маєтки — деякі з приміщеннями для прислуги. Останній сюжет із цього циклу був показаний 17 березня. За дев’ять днів після цього всі поважні партійні керівники Ленінградської області, включно з першими секретарями міськкому та обкому партії, зазнали поразки на виборах до Верховної Ради СРСР.