Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Мірою того, як лібералізація життя в СРСР посилювалася, а стосунки із Заходом стало покращувалися, лекції з ідеологічної боротьби, завжди добре відвідувані завдяки їхній агресивності, почали втрачати популярність. Водночас Марченко помітив, що інші лектори теж стали вільно висловлювати свої думки. В актових залах підприємств, в аудиторії товариства «Знання» біля площі Дзержинського лектори, що десятиліттями займалися протидією «західній пропаганді», яку їхні слухачі ніколи не мали нагоди почути, тепер стверджували, що настав час примирення із Заходом, що чимало з того, що на Заході писали про агресивну політику СРСР, відповідає дійсності.

Наприкінці 1988 року, коли радянські газети рясніли статтями прозахідного характеру, лекції про непримиренну боротьбу двох способів життя ставали дедалі рідшими. Врешті-решт товариство «Знання», яке надавало лекторів на запити партійних організацій, скасувало всі лекції з ідеологічної боротьби: лектори не виявляли готовності далі висвітлювати цю тему, а їхня аудиторія зникла.

Після засідання в редакції «Аргументів і фактів» Старков пережив мікроінсульт і перестав ходити на роботу. Втім, це мало і позитивний бік: коли із ЦК почали телефонувати й запитувати, коли Старков принесе заяву про звільнення, їм відповідали, що він хворіє і це питання можна буде обговорити лише після його одужання.

Тим часом співробітники редакції організували кампанію на захист Старкова. Першим кроком став вихід на західну пресу, яка почала писати про це протистояння. Потім журналісти «Аргументів і фактів» звернулися до радянських видань. Спочатку радянська преса побоювалася переходити на бік Старкова. Проте зрештою Володимир Молчанов, ведучий популярної телепередачі «До і після опівночі», запросив на свою програму Старкова, щоби той розповів про свій конфлікт із владою. Після цього преса теж почала виступати на захист Старкова.

Партійні чиновники, усвідомлюючи популярність «Аргументів і фактів», сподівались усунути Старкова тихо і навіть пропонували йому посади в інших часописах. Однак перед будинком редакції газети на Малій Бронній вулиці з’явилися пікети на підтримку Старкова, а на великих підприємствах пройшли мітинги на його захист. Робітники Московського метрополітену погрожували страйком в разі якихось дій проти «Аргументів і фактів».

Колектив редакції тиснув на високопосадовців, особливо на правління товариства «Знання», яке мало офіційно проголосувати за звільнення Старкова. І нарешті того вечора, коли мало відбутися голосування, до будівлі товариства прибули автобуси з робітниками та транспарантами «Руки геть від “Аргументів і фактів!”» Всередині будівлі заступники Старкова нервово ходили коридором біля зали засідань, де відбувалося голосування.

Близько 18-ї години двері зали відчинились, і Старков із посмішкою повідомив своїм прихильникам, що битву виграно. За ним купами виходили члени товариства «Знання», вони теж посміхалися. Товариство проголосувало проти відставки Старкова. Установа, до того цілком підпорядкована партії, визнала за краще дослухатися до громадської думки.

Одного тихого дня в травні 1989 року ленінградська тележурналістка Наташа Сєрова та оператор вийшли з автомобіля в селищі Левашово і повз дачі з дерев’яними парканами та штабелями дров на подвір’ях пішли колією ґрунтової дороги в напрямку сусіднього соснового лісу. Пройшовши лісом хвилин п’ятнадцять, вони опинилися на галявині. Саме тут, за словами співробітника КДБ, з яким вони спілкувалися десять днів тому, були поховані тіла тисяч жертв сталінських чисток.

Оператор почав знімати, а Наташа стояла у високій траві, що в цю пору рясніла польовими квітами. Світло пробивалося крізь гілля високих сосен, створюючи на галявині атмосферу собору. Вона намагалась уявити, як це відбувалося: вихлопи вантажівок, відлуння безперервних пострілів у лісі, тіла щойно вбитих, кожне з кулею в потилиці. Нарешті оператор сказав, що зняв достатньо, і вони повернулися до Ленінграда, де ці кадри було використано в телепрограмі «П’яте колесо» — у передачі про сталінські часи.

Наступного ранку в кабінеті Сєрової задзвонив телефон. Уже за інтонацією жіночого голосу в слухавці вона здогадалася, про що йтиметься. «Ви хочете сказати, що наше життя було марним?» — спитала та жінка. Після кожної передачі про сталінські часи таких дзвінків було безліч, і багато хто з людей був на межі відчаю. «Якщо ідеологія держави була облудною, — відповіла Наташа, — це не означає, що життя було марним. Ідеологія була неправильною, але життя марним не було».