Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Якось восени 1989 року Володимир Вігілянський, журналіст журналу «Огоньок», вийшов із автобуса на околиці міста Єсентуків й повз ряд напівзруйнованих дерев’яних будинків пішов до тихого провулку. Легкий вітерець шарудів купами опалого листя.

Вігілянський наблизився до маленького будиночка і постукав у двері. За кілька хвилин двері відчинились, і він побачив дівчину, в якій упізнав доньку одного зі своїх московських друзів. Вона запросила його до кімнатки, де в залізній грубці горіло вугілля, а на стінах висіли полиці з книжками та малюнки — здебільшого пейзажі, виконані кольоровими олівцями, вуглиною та аквареллю. Дівчина прийняла в гостя пальто та провела його до Єфросинії Керсновської, яка лежала, напівпаралізована, на вузькому металевому ліжку.

За кілька місяців до того Вігілянський прочитав мемуари Керсновської про роки, проведені нею в сталінських таборах, доповнені сотнями малюнків із табірного життя, і вирішив спробувати знайти її. Він і раніше читав табірну літературу, але в творі Керсновської його вразило її твердження, нібито табірний досвід насправді наблизив в’язнів до Бога. Текст книжки — півтори тисячі машинописних сторінок — був завеликий для публікації в «Огоньку», але Вігілянський хотів опублікувати принаймні малюнки. Зважаючи на відсутність світлин або фільмів, які показували би сталінські табори, ці малюнки були безцінним історичним документом.

Керсновська, яка мала вже 83 роки, дивилася на Вігілянського із цікавістю. Востаннє її офіційно відвідували з нагоди її арешту. Тепер, після років у таборі й майже двох десятиліть праці шахтарем, вона була остаточно прикута до ліжка і не могла навіть сходити по воду до вуличної колонки.

Вігілянський став розповідати їй про «Огоньок». Сказав, що журнал не зупиниться, поки не викриє всіх злочинів сталінських часів. «Тепер немає чого боятися. Завдяки Горбачову можна говорити й робити все. Хто б міг це передбачити?»

На подив Вігілянського, Керсновська була, схоже, не дуже вражена. «Я не вірю цьому Горбачову, — сказала вона. — Він брехун, і якщо збрехав у чомусь одному, брехатиме і далі».

«Ваші малюнки — це потужна антисталінська пропаганда, — сказав Вігілянський. — Їх треба опублікувати».

«Я хочу опублікувати всю книжку. Публікація самих лише малюнків дасть неправильне уявлення».

«Але якщо малюнки будуть оприлюднені в “Огоньку”, Ви станете знаменитою. Буде легше знайти видавця для Вашої книжки».

Керсновська замовкла. Вігілянський знав від московських друзів, що побачити свою книжку опублікованою було для неї головною метою життя. Він кілька годин переконував її, що вона просто зобов’язана поділитися своїми малюнками з людьми. Нарешті, коли вже стемніло і в навколишніх будинках стали засвічуватися вікна, Керсновська погодилася дозволити публікацію своїх малюнків у журналі «Огоньок».

Раїса Бобкова, викладачка історії партії в Московському інституті торгівлі, була шокована новою інформацією в пресі. Це були статті про заборону генетики в СРСР, а також нові матеріали про революціонерів-більшовиків, в яких викривали їхню безжальність і жадобу влади. Впродовж багатьох років Раїса розповідала студентам про перевиконання першого та другого п’ятирічних планів у СРСР, а тепер дізналася, що вони не були виконані, й фактично економіка навіть не наблизилася до виконання їх. Вона роками вчила студентів, що в центрі уваги XIV з’їзду Комуністичної партії була індустріалізація, а з нової інформації виявлялося, що його справжньою метою було знищення Льва Каменева та Григорія Зінов’єва і що Сталін не лише змінив текст свого виступу на з’їзді, підготовлений до публікації, а й додав олівцем примітки: «Аплодисменти».

Раїсі було так соромно, що хотілося сховатися, хоча деякі питання, порушені в газетах, спадали їй на думку і раніше. Щотижня увага всіх в інституті була прикута до літературної рубрики журналу «Огоньок», де ті, хто пережив сталінські часи, описували свій досвід. Якось, після публікації в журналі серії статей про долю українських селян під час колективізації, в тому числі про масовий голод і канібалізм, одна з колег підійшла до Раїси в сльозах.

«Ти сьогодні бачила “Огоньок”?» — спитала вона.

«Так», — відповіла Раїса.

«Ну так мені здається, що всі ті роки, що ми присвятили викладанню, можна просто викреслити».

Спочатку Раїса продовжувала захищати партію. Під час однієї суперечки з подругою, Оленою Сухоруких, вона сказала: «Ми починали з нічого, і саме партія забезпечила наш добробут». Вона продовжувала також працювати над статтею про роль пропаганди, яка, на її думку, надихала молодь на політичну активність.