Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

За десять днів Барац зіткнувся із замполітом свого підрозділу, полковником Льовкіним. «Чому Ви приховуєте той факт, що розмовляєте англійською? — спитав його Льовкін. — Чого Ви боїтеся? Ви маєте пишатися. Хто тут із нас розмовляє іноземною мовою?» Барац став пояснювати, що не розмовляє англійською, але Льовкін подивився на нього з явним несхваленням і пішов геть.

Барац завжди вирізнявся акуратністю і на своєму робочому місці звик складати папери в певному порядку. Тепер же він став помічати: щоразу, як він повертається до свого столу, цей порядок виявляється порушеним. Колеги — без будь-якої видимої причини — почали називати його «бандерівцем». Барац і справді був родом із тих місць у Карпатах, де діяли соратники Степана Бандери. Тож влітку 1973 року він у стані певного збентеження поїхав у відпустку до Закарпаття, де зустрів свою майбутню дружину Галину Кочан, яка, судячи з усього, теж перебувала під наглядом КДБ.

У 1968 році дядько Галини Кочан, Михайло Дямко-Девіс, який жив у Каліфорнії, в Беверлі-Хілз, приїхав до Радянського Союзу відвідати родичів. Він емігрував ще до Першої світової війни й приїжджав до Закарпаття лише в 1931 році, на похорон свого батька. Зі своєю сестрою та Галиною він зустрівся в Ужгороді, й коли дізнався, як вони живуть, вирішив купити їм автомобіль. Михайло пішов до валютного магазину й замовив для своєї небоги експортну модель «Волги». Вона була дорожчою за звичайну, мала більше хромованих деталей і потужніший мотор. Але замовляти її треба було через Київ, тому Галина не змогла її отримати, поки дядько був у країні. Після закінчення терміну візи Михайло поїхав додому, а коли Галина нарешті пішла забирати машину, їй видали звичайну «Волгу». Вона відмовилась її приймати, але їй сказали, що вибору в неї немає.

За кілька місяців після того Галина Кочан їхала на своєму авто безлюдною сільською дорогою, коли повз неї проїхала машина ДАІ, в якій сидів співробітник автоінспекції Слепічев. Він був присутній підчас продажу Галині «Волги». Коли Галина під’їхала до заправки, Слепічев розвернувся й теж зупинився там. Вийшовши з машини, він заговорив із Галиною, пояснив, що її обдурили, й пообіцяв допомогти їй написати до відповідної інстанції листа про те, як це було зроблено. Однак за два тижні Галина прочитала в газеті, що Слепічев «трагічно загинув». Подейкували, що його вбили, але подробиць ніхто не знав. Пізніше до Галини дійшли чутки, що її «Волга» потрапила до Лучка, який на той момент був начальником обласної міліції, а потім став заступником начальника Ужгородського управління КДБ. Від цих новин Галині стало погано, й відтоді вона жила в страху перед місцевим КДБ.

Після смерті Слепічева Галина Кочан стала помічати ознаки стеження за собою. У селі Усть-Чорній, де вона викладала в школі, в неї траплялися дрібні конфлікти з іншими вчителями, а одного разу, коли вона збиралась їхати за 250 кілометрів до матері в іншому селі, механік зазирнув під капот її авто й сказав: «Ти диви, що вони збиралися з тобою зробити». Вісь була майже перепиляна, і під час набору швидкості вона зламалася б.

У 1970 році Галина Кочан вступила до аспірантури Ужгородського університету і там теж мала відчуття, що за нею спостерігають «стукачі». Вона була членом партії з 1963 року, і тепер на партійних зборах її критикували за те, що вона «фарбує вії, носить штани, їздить авто та рекламує американський спосіб життя».

Проте інцидент, який остаточно переконав Галину в переслідуванні її КДБ, стався в 1972 році в Москві. Вона поїхала туди для дослідницької роботи й зупинилася в університетському гуртожитку. На другий тиждень до її кімнати підселили молоду медсестру з Калініна, яка назвалася Альбіною. Ситуація з Альбіною від самого початку здалася Галині дивною. Їй самій доволі важко було оселитися в цьому гуртожитку, призначеному передусім для університетських викладачів, навіть за наявності всіх потрібних документів із Ужгорода. Проте Альбіні, яка мешкала недалеко від Москви й могла б щодня діставатися до неї електричкою, вдалося оселитися в гуртожитку на невизначений термін і вочевидь без проблем. До того ж вона, здавалося, ніколи не залишала номера — ще спала, коли Галина йшла, і була вже там, коли та поверталася.

Кілька разів після повернення до гуртожитку Галина помічала, що в її речах хтось порпався. Вона завжди дуже ретельно їх складала, а тут усе було зім’ято й розкидано. Одного разу вона повернулася, бо щось забула в номері, й побачила, як Альбіна риється в її валізі. Галина помітила також, що з її милом, зубною пастою та губною помадою теж ніби щось робили — вони мали дивний запах, немовби до них щось підмішали, а нижня білизна Галини була вологою.