Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Якось вранці, через десять днів після того, як Альбіна оселилася в кімнаті, Галина прокинулась і помітила у себе на руках і обличчі червоні плями. Штори розсували вже о 8-й годині, й кімната була заповнена сонячним світлом. Альбіна вже встала й одягалася. Галина відчула слабкість і побачила, що плями на її тілі вкриті пухирцями, як гусяча шкіра. Знаючи, що Альбіна — медсестра, Галина попросила її подивитися, що в неї зі шкірою.

Альбіна захихотіла. «Ну, нарешті...» — вимовила вона крізь сміх.

Галину охопив шалений жах. Вона схопила Альбіну й потягла її до вікна: «Розповідай, що ти тут робиш! Розповідай, що все це означає, інакше я викинусь із вікна разом із тобою!» Тримаючи Альбіну залізною хваткою, Галина відчинила вікно, і до кімнати увірвався шум із проспекту Вернадського. В цьому шумі ніхто не почув би крику. Галина стала піднімати дівчину, щоби викинути її з вікна, й Альбіна зрозуміла, що вона справді збирається її вбити.

«Почекай! — заверещала вона. — Я розповім тобі».

Галина поставила її назад і повела до ванної кімнати. Там Альбіна відкрила на повну потужність кран над ванною. Вона зблідла, її губи посиніли, голос змінився, ставши писклявим і ніби придушеним.

«Я благаю, нікому не кажи, — сказала Альбіна. — Якщо вони дізнаються, що я тобі розповіла, вони мене теж уб’ють, я знаю такі випадки». І вона розповіла, що її підіслали з метою заразити Галину якоюсь інфекцією. Вона не знала, якою саме. «Як ти могла? — спитала Галина. — Що я тобі зробила?»

«Вони мене змусили, — відповіла Альбіна. — Якби це зробила не я, то хтось інший». І додала, що це справа рук КДБ. Потім вона впала в такий самий шоковий стан, що й Галина перед тим, і все повторювала, щоб Галина нікому про це не розповідала, що вона постарається її вилікувати, що Галина може її знищити, але її саму теж знищать.

«Я не можу з тобою розмовляти, — сказала Галина. — Ти зробила те, що зробила».

Альбіна пішла, а Галина сіла на ліжко й просиділа так годину чи дві, не знаючи, що робити, що думати. Нарешті вона вийшла з гуртожитку і пішла пройтися містом. Був чудовий весняний день, скрізь машини прибирали вулиці, робітники лагодили бордюри — йшла підготовка до візиту президента Річарда Ніксона, що мав ознаменувати собою початок політики розрядки. Галина згадала випадок із Борисом Співаком, істориком із Ужгородського університету, якого знайшли мертвим у цьому самому гуртожитку рік тому. Офіційною причиною смерті було названо хворобу серця, але в Закарпатті ніхто в це не повірив. Одразу після похорону місцева влада забрала квартиру, де мешкала дружина Співака з двома дітьми.

Галина Кочан вирішила залишитися в Москві до кінця свого відрядження, а потім, уже в Ужгороді, звернутися по допомогу до знайомого лікаря, якому вона довіряла. Проте коли за два тижні вона повернулася додому, симптоми вже зникли, й вона звітувала в університеті про наукові дослідження, проведені нею в Москві. В Ужгороді її оглянув знайомий лікар, який сказав, що вона хвора й потребує лікування, але не вдавався в деталі, а лише дав їй адресу лікаря в Києві. За місяць Галина поїхала до Києва, і той лікар повідомив їй, що в неї підвищений рівень лейкоцитів у крові. Він дав їй рецепт на якісь таблетки й сказав, що чекає на неї через місяць. Проте коли за місяць Галина знову до нього приїхала, виявилося, що його перевели в Казахстан, до Караганди. Потім вона місяцями шукала ці таблетки, але не знайшла їх у жодній аптеці.

Через якийсь час у санаторії Перечинського лісохімічного комбінату Галина познайомилася з Барацем, якого їй представив як співробітника Генштабу Степан Малицький — головний лікар санаторію та приятель Галини. Барац запропонував Галині разом випити кави, але вона спочатку відмовилася, бо побоювалася, що контакт із нею може зашкодити кар’єрі Бараца. Коли Малицький залишив їх самих, вона розповіла Барацу про Слепічева та автомобіль, а також про деякі інші подробиці своєї ситуації. Барац вислухав її уважно, але, схоже, не сприйняв усе це серйозно.

«Якщо Москва візьметься за розслідування, — сказав він, — то зрозуміє, що це дії місцевого КДБ, і все з’ясується». А потім додав: «Насправді в мене самого були проблеми з КДБ. Але цих діячів завжди можна поставити на місце».

Зрештою Галина погодилася кудись піти з Барацем, і за тиждень вони пообідали разом у дзеркальній залі ресторану «Верховина» в Ужгороді, де в оточенні власних віддзеркалень докладно обговорили все, що з ними трапилося. В Ужгороді вони зустрічалися ще кілька разів, а коли Галина знову поїхала до Москви попрацювати в залі дисертацій Ленінської бібліотеки, Барац зустрів її на вокзалі. За місяць у будинку батьків Бараца в закарпатському селі Перечин відбулося їхнє весілля.