Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

У грудні 1976 року один із співробітників дав Барацу примірник повісті Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Незабаром після того, під час обідньої перерви, хтось украв його портфель, а о 17-й годині були скликані партійні збори для обговорення підозри, що Барац загубив якусь заборонену літературу. Зрештою Бараца врятувало те, що учасники зборів стали скаржитися, що керівництво марнує їхній час на обговорення дурниць. Проте на початку 1977 року Бараца понизили на посаді на три категорії, і замість 200 рублів на місяць він став отримувати 130. Потім йому наказали їхати у відрядження разом із Віктором Астаховим, заступником начальника відділу, але перед тим Астахов викликав його до себе й сказав, що дізнався, нібито Барац — англійський шпигун і хоче використати Астахова як прикриття.

«Ми нікуди не поїдемо, — сказав він Барацу. — Ви збиралися розширити свою шпигунську мережу. Ось ми Вас і викрили».

Тут Барац зрозумів, що КДБ не залишить його у спокої. Єдине, чого він не знав, — заарештують його чи звільнять.

На початку травня Бараца звільнили — нібито за скороченням штатів, але насправді штат збільшився, що робило його звільнення незаконним. Незважаючи на це, профспілка обчислювального центру дала згоду на його звільнення.

Втрата роботи в міністерстві переконала Бараца, що в радянській системі йому нема на що сподіватися. Він спробував відновитися на посаді, звернувшись безпосередньо до міністерства й навіть до регіонального управління КДБ. Галина Кочан зверталася до Юрія Андропова, але все було марно. Врешті-решт Барац вирішив, що більше нема куди звертатися, тож 4 липня 1977 року надіслав листа Брежнєву із повідомленням, що вони з Галиною відмовляються від радянського громадянства і хочуть залишити СРСР. Причиною він назвав безпідставне переслідування з боку КДБ. Незабаром після цього Галину перевели з її посади викладача історії партії в МДУ з місячним окладом у 105 рублів на посаду завгоспа із зарплатнею 75 рублів.

Подружжя Бараців подало офіційну заяву на еміграцію, але в московському ОВІРі їм сказали, що вони не вказали достатніх підстав для від’їзду з країни. Ця аргументація ошелешила Бараца. «Ми тікаємо від репресій», — сказав він. На це йому лише повторили, що потрібні переконливіші підстави.

Минали місяці, й у Бараців стали закінчуватися гроші. Тоді Василь навчився готувати обід на п’ятдесят копійок. Кілограм хліба коштував 20 копійок, скибка капусти — 10–15 копійок, а на решту грошей можна було купити картоплі, олії, цибулі та сушених грибів, і з усього цього зварити суп. Наприкінці 1977 року Василь почав розпродавати свої кнйжки.

Врешті-решт Барацам вдалося зв’язатися з американським консулом Робертом Прінглом стосовно отримання запрошення до США. Проте за кілька днів після зустрічі з Прінглом Василя викликали до місцевого відділення міліції, де його зустріли начальник міліції, прокурор, якась жінка на прізвище Пєчкіна та чоловік у цивільному — як припустив Барац, співробітник КДБ. Вони спитали Бараца, чому він не працює та погрозили йому притягненням до відповідальності за дармоїдство. Пізніше, викликавши його повторно, йому вручили направлення на роботу, і з 1 липня 1978 року Василь став працювати в пральні різноробом за 105 рублів на місяць.

Впродовж наступних двох місяців Бараци продовжували свої спроби емігрувати, але не досягли в цьому успіху. Врешті-решт, після невдачі із черговою спробою отримати допомогу від одно-го московського партійного працівника, який спочатку здавався доброзичливим, Барац вирішив, що єдиний шанс отримати дозвіл на еміграцію — це стати дисидентами. Він познайомився з іншими людьми-неєвреями, які намагалися залишити країну, й вони організували Комітет за свободу еміграції.

Із Барацем мене познайомили члени цього комітету, і під час нашої першої зустрічі він розповів мені свою історію в усіх подробицях, пояснивши при цьому, що все, що з ним трапилося, не є таким незвичайним, як здається.

«КДБ кожного може запідозрити як іноземного шпигуна, — сказав він, — бо КДБ завжди шукає шпигунів. Співробітник КДБ може взяти когось у розробку як шпигуна, щоби відплатити за образу, знищити суперника чи заради дрібної особистої помсти. А коли справу відкрито, закрити її вже важко. Кожен рух гаданого шпигуна витлумачується як підтвердження первісного обвинувачення. Якщо він вдається до розумних кроків, щоби захистити себе від переслідування, — уникає “стукачів” або опирається провокаціям, — то це розглядається як поведінка шпигуна. В результаті матеріалів справи стає дедалі більше».